Нагадаємо, Олександр Гвоздик захистив титул чемпіона світу WBC у напівважкій вазі. 31-річний українець у Філадельфії виграв бій у француза Дуду Нгумбу технічним нокаутом.
Наш боксер домінував на рингу впродовж п’яти раундів, а переможцем судді визнали його після того, як суперник відмовився продовжити бій через травму ноги. В Олександра Гвоздика це 17 поспіль перемога на професіональному рингу та 14-та — нокаутом.
Одразу після поєдинку спортсмен дав ексклюзивне інтерв’ю газеті “Експрес”.
— Я цілковито контролював перебіг бою і нівелював усі плюси опонента, — каже Олександр. — Відчув, що француз нервується, і діяв дуже спокійно. Планував провести значно більше раундів. Хотів подарувати глядачам більше емоцій, більше задоволення. Але у п’ятому раунді суперник відмовився від продовження поєдинку. Попри все, головне, що перемога — за мною.
Ви володієте титулом чемпіона світу в найпрестижнішій версії WBC. Плануєте битися за три інші пояси?
— Так, у мене завдання — здобути їх усі і стати абсолютним чемпіоном світу. Коли це станеться — не знаю. Після боїв ми ніколи не обговорюємо нових планів ані з тренерами, ані з промоутерами. Моє завдання — добре відпочити і не думати, що буде завтра.
Без відпочинку неможливо йти далі. Все-таки позаду вісім тижнів важкого тренувального процесу, який я проводив у таборі в Каліфорнії.
— Яким був режим тренувань?
— Щодня працював від чотирьох до восьми годин. Провів близько 120 раундів спаринг-боїв. Кожен раунд — це випробування, бо зі суперниками домовилися не шкодувати один одного. Усе було по-справжньому. Щоправда, билися у шоломах та більших рукавицях, щоби не заподіяти шкоди здоров’ю.
— До слова, а як ви сприйняли вашу перемогу в попередньому бою — з канадцем Адонісом Стівенсоном, який після поєдинку опинився у реанімації й досі перебуває в лікарні...
— Одразу після поєдинку настрій був феєричний. Ще б пак, мені вдалося завдати суперникові першої поразки за останні вісім років його кар’єри і відібрати пояс чемпіона світу, яким він володів із 2013-го. Але потім до мене дійшли невтішні звістки. Стівенсона госпіталізували і ввели у стан штучної коми, в якому він перебував три тижні. Я переживав, бо під загрозою було життя мого опонента. На щастя, Адоніс поверта- ється до здоров’я. Але я часто думаю про наш бій. Від таких моментів нема радості.
— Чи пробували ви контактувати зі Стівенсоном?
— Я записав відеозвернення на підтримку Адоніса. Про відвідини у лікарні і мови не могло бути. Не думаю, що я та людина, яку сім’я Адоніса хоче бачити.
— Ви вже п’ять років живете у США. Назавжди перебралися за океан?
— Мені дуже комфортно в Америці. І не лише мені, але й усій сім’ї: дружині, трьом діткам. Синові Дмитрові — десять років, доньці Анні — п’ять, синочкові Михайлові — три. Анна ходила на гімнастику, але зупинила на якийсь час заняття. Дмитро активно займається баскетболом.
Щодо мене, то я, крім боксу, полюбив американський футбол. Один із моїх приятелів причетний до футбольного клубу “Окленд Рейдерз”, тож я став фанатом цієї команди. У мене сформувалося досить широке і надійне коло друзів. А ще у моєму місті мешкає Василь Ломаченко, коли готується до боїв.
Загалом, у США дуже добре. Рівень життя високий, дороги сучасні й рівні, узбіччя чисті, зарплати великі, правда, і ціни високі. Банківська система надійна. Ну і в Каліфорнії дуже приємний клімат.
Та це не означає, що ми приїхали сюди назавжди, як і те, що я люблю Америку більше, ніж Україну. Люблю я свою країну, але не кричу про це. Не розумію, як українець, живучи за океаном, може вихвалятися, що він великий патріот. Я такого не роблю.
Радимо до вашої уваги текст-дискусію щодо натуралізації футболістів.
