Нещодавно ця 18-річна львів’янка стала чемпіонкою Європи з художньої гімнастики. Попри юний вік, у дівчини вже понад сотня нагород — за високі результати на змаганнях від всеукраїнського до світового рівня! Я побував у гостях у зіркової спортсменки.
...Натискаю на дзвінок до квартири, що на третьому поверсі старого відреставрованого будинку у Львові, — тут Марія живе зі своїми батьками. За дверима чути гавкіт собаки. Ще мить — і двері мені відчиняє юна чемпіонка — у неї на руках невелика такса.
“Це Моллі”, — знайомить нас Марія і проводить до вітальні. А затим показує свою кімнату, де важко не зауважити арсенал нагород спортсменки — їх добра сотня. “А ось вони, чотири останні, — з гордістю каже Марія. — Це дві золоті, срібна і бронзова медалі з чемпіонату Європи”.
Золото чемпіонату Марія присвятила батькові Олегу. Про це вона заявила, як тільки зійшла на найвищу сходинку п’єдесталу. Тато Марії, Олег Височанський, у 2014-му воював на Сході, обороняв Донецький аеропорт. Він був одним з останніх кіборгів, які покидали зруйноване приміщення ДАПу. З численними контузіями, з наскрізним пораненням голови чоловік вижив у цій “м’ясорубці”.
“Коли був біля Донецького аеропорту, телефонував до дружини й просив інформувати про кар’єру доньки, — згадує Олег Височанський. — Я був командиром роти, і мої хлопці знали, що ввечері, після змагань доньки, ми у моєму “кубрику” дивитимемось відео з виступів Марічки”.
“Тоді мені було 14, і я знала лише, що тато на війні, подробиць мені не розповідали, — каже Марічка. — Якось я сплела для батька синьо-жовтий браслет, передала йому на фронт. Аж одного вечора вмикаю телевізор, а там у новинах показують госпіталь у Дніпрі. Обличчя солдата, який давав інтерв’ю затерли, але на руці я побачила мій браслет. Це був тато! Я довго плакала...”
“Я ЗАХОТІЛА БУТИ НА ВЕРШИНІ”
Продовжуємо нашу розмову у вітальні. Батьки дівчини охоче пригадують дитинство Марічки.
“Вона змалку дуже енергійна. Всидіти на місці ніколи не могла, — розповідає пан Олег. — У чотири роки, бувало, пів години беззупинно стрибала на ліжку. Ну що з такою непосидою вдієш? От моя дружина, яка в юності займалась художньою гімнастикою, і сказала: “Я її відведу на секцію гімнастики, бо ж вона нам усі дивани поламає”.
Про спортивну кар’єру ні батьки, ні донька не думали. Марія просто брала участь у різноманітних дитячих змаганнях. Та вже з 13 років ставилася до гімнастики дедалі серйозніше.
“Я стала стежити за змаганням дорослих, дізналась прізвища відомих гімнасток, почала більше читати про цей вид спорту, його історію. І десь усередині щось тьохнуло — я теж захотіла бути там, на вершині”, — згадує спортсменка.
Але як потрапити у збірну, коли вся еліта української художньої гімнастики зосереджена в Києві, а ти живеш у Львові? Шлях до збірної відкритий здебільшого тим гімнасткам, які тренуються у школі Дерюгіних. Керівниця цієї школи Ірина Дерюгіна час від часу влаштовує перегляди виступів дітей з інших міст та сіл. І перспективним пропонує переїхати до Києва, навчатися в її школі.
“У 14 тренерка повезла мене у столицю на такий перегляд. Тоді Ірина Іванівна якраз формувала юніорську команду на чемпіонат Європи, і бракувало дівчат мого віку, — розповідає Марічка. — Мені запропонували стати учасницею школи”.
Звістка про те, що доньку хочуть бачити в Києві, застала Олега Височанського у Канаді, де він перебував на реабілітації після наскрізного поранення у голову, якого зазнав на війні. Маріїна мати була в Україні. Багато часу на роздуми не було.
“Перегляд для дівчат провели у четвер, а вже в понеділок треба було переїздити до Києва, — згадує Ірина, мама Марії. — Багато батьків переїжджає до Києва разом з дітьми. У нас такої змоги не було. Марічка мала жити у спортінтернаті сама. Було страшно її відпускати, та ми все-таки зважилися”.
У спортінтернаті дівчатам велось нелегко. Щоденні тренування, конкуренція, втома. “Подруга Марії після п’яти місяців не витримала, кинула все і повернулась додому. Моя ж донька залишилась”, — розповідає Ірина.
Попри всі труднощі, ні Марія, ні її батьки не шкодують про свій вибір.
НЕ МАША, А МАРІЧКА
Хоча чимало людей із київського оточення Марії спілкується російською, дівчина розмовляє українською. “Цим я виділяюсь. У команді мене називають не Машею, а Марічкою. І на змаганнях у протоколах пишуть — Марічка. Навіть Ірина Дерюгіна часом звертається до мене українською”, — каже дівчина.
Наша розмова добігає кінця. На прощання я бажаю Марічці не втрачати запалу та наполегливості й досягти
ще більшого успіху.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, скільки грошей виділить Мінспорту на підготовку до Олімпійських ігор
