Раніше Олег Старинський працював координатором департаменту аналітики в “Шахтарі”. А тепер уже вдруге вирушає до Камбоджі: у команді “Пномпень Краун” він працював у сезоні 2016/2017, після чого його змінив англієць Шон Сейнсбері.
— У “Шахтарі” мене все вдовольняло, — пояснює свій вибір 34-річний Олег Старинський. — У 2019 році був призначений аналітиком команди U-19, яка виступала в юнацькій Лізі чемпіонів та яку тренував вихованець “Барселони” Андрес Карраско, котрий нині очолює збірну Кувейту. Потім мене підвищили, запропонувавши роботу координатора департаменту аналітики, сполучної ланки між академією і головною командою “Шахтаря”. Та я прагнув працювати головним тренером дорослої команди — з Камбоджі надійшла саме така пропозиція.
— Як ви загалом потрапили в азійський футбол?
— У 2011 році моя майбутня дружина стала працювати моделлю в Індонезії. Я хотів бути поруч, тому поїхав на оглядини в один із тамтешніх футбольних клубів. На жаль, на перегляді зазнав травми, тож менеджери запропонували мені спробувати себе у ролі тренера. І вже у 25 років я вирішив, що опановуватиму ази тренерської роботи. Отримавши ліцензію в Києві, поїхав працювати до малайзійської академії “Гол”. Згодом мене запросили на посаду асистента головного тренера збірної Камбоджі U-19 та помічником головного тренера клубу “Пномпень Краун”, а потім і головним наставником. Після одного сезону перебування в команді я втратив роботу, переїхав до Малайзії, де трудився на посаді директора академії “Дестені”. Згодом перебрався до “Шахтаря”.
Я поїхав на оглядини в один із тамтешніх футбольних клубів, але на перегляді зазнав травми. Тож менеджери запропонували мені спробувати себе у ролі тренера.
— Чому 2017 року ви втратили роботу в клубі, в якому нині знову працюєте?
— У дебютному сезоні моя команда посіла п’яте місце в чемпіонаті Камбоджі. Перед початком сезону керівництво просило мене просто розвивати гравців. Та ми перевершили сподівання і навіть лідирували у чемпіонаті. На фініші, проте, посіли лише п’яте місце, і цього мені не пробачили. Було дуже важко втримати лідерські позиції, бо я не мав у своєму розпорядженні досвідчених гравців — 75 відсотків залучених тоді футболістів виступали у молодіжній команді. Ми здолали основних своїх конкурентів, але втратили очки у матчах з аутсайдерами.
До речі, хоч посіли п’яте місце, від чемпіона відстали лише на шість очок. Під орудою наступних тренерів команда далі була п’ятою, але відставання від чемпіона сягло аж 21 очка, тож керівники знову звернулися до мене. Моє завдання — вибороти золоті медалі, яких клуб не мав від 2011 року. Також керівники прагнуть, щоб моя команда виграла історичне камбоджійське класико в “Бункету”.
— Порівняйте, будь ласка, рівень чемпіонату Камбоджі з українською прем’єр-лігою?
— Перевага чемпіонату Камбоджі в тому, що аж 7 з-поміж 14 команд реально претендують на чемпіонство. Клас камбоджійських команд відповідає рівню українських клубів, що посідають місця у другій частині турнірної таблиці першої ліги.
— А як щодо зарплат? Чи правда, що в елітному дивізіоні Камбоджі можна заробити до п’яти тисяч доларів на місяць?
— Так, це правда. Такі зарплати є, але лише в небагатьох гравців. Середня зарплата у чемпіонаті Камбоджі — від двох до трьох тисяч доларів на місяць. На мою думку, рівень футболу з кожним роком зростатиме, бо сама країна швидко крокує вперед. Наразі футбол тут на нижчому рівні, ніж у Малайзії чи Таїланді, зате випереджає інші країни регіону — Лаос, Філіппіни, М’янму. Тішить, що футбол тут дуже популярний, домашні матчі збірної Камбоджі відвідує близько 60 тисяч уболівальників.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як молоді воротарі проявили себе під час пандемії
