Пан Дмитро живе в невеличкому селі Кобижча. Тримає курей, доглядає сад і город. Каже: раніше мав велике господарство — свині, кози. А тепер, бідкається, сили все менше.
“Ось і сліпнути став. Тому від телевізора відмовився. Лише слухаю радіо. Встаю зі сходом сонця. Роблю звичайну зарядку, помахаю руками, ногами. Потім виходжу надвір, перевіряю своє птаство, город. А далі — сніданок”, — розповідає дідусь.
Довгожитель згадує, що в дитинстві від голодної смерті їх урятувала корова. Крім нього, у сім’ї зростало ще двоє братів. Батька родини росіяни вислали на Колиму через доноси недобрих односельців. Тож мама виховувала їх самотужки.
“Брат був опух від голоду. То ми пішли в поле і назбирали гнилої картоплі, обібрали лушпиння і все це зварили. Давали йому потрохи їсти. Він відійшов. Я був найстарший, і тепер лишився один з родини. Брати давно померли. А я ще, слава Богу, живу, ходжу і пам’ятаю, як хлопцем у війну возив снаряди. Потім мене забрали на залізничну станцію Дарниця, працював там кочегаром майже 34 роки. І знаєте, ніколи не їздив на відпочинок ні на море, ні в санаторії. Все робота й робота. Як не в кочегарці, то вдома”, — каже мій співрозмовник.
У 1949 році Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною. “У мене четверо дітей — дві дочки і два хлопці. Одна дівчинка народилась із синдромом Дауна. Треба було кожного на ноги поставити. Тримали велике господарство, самі город садили. Попри роботу й клопоти, жили дружно, ніколи не сварились. Жінка померла у 2010 році. Тепер допомагає донька, яка переїхала до мене”, — мовить пан Дмитро.
Питаю, як часто він звертався до лікарів. Усміхаючись, дідусь відповідає: “Лишень раз, у період коронавірусу. А так, то ніколи не ходив до лікарні. Їм зазвичай домашні страви. Щодня в мене на столі має бути щось гаряче: борщ, суп, розсольник. Але найбільше люблю борщ”.
Має пан Дмитро шестеро онуків, двоє живуть у Росії. Проте родина з ними не спілкується, відколи почалася велика війна.
