Найбільшою гордістю Людмили Гульцо завжди були її сини — Іван і на два роки молодший Артем. “Змалечку вони були найкращі друзі, я виховувала їх порядними, добрими та працелюбними, — розповідає Людмила. — Обидва вирішили присвятити себе армії. Іван за контрактом служив заступником начальника БМП у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Невдовзі й Артем пішов слідами брата — вступив на службу в 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду сапером”.
Старший син, за словами жінки, мріяв про офіцерські погони, але всі плани перекреслила хвороба. Взимку 2013 року він став скаржитись на погане самопочуття — різко схуд, боліла спина. “У шпиталі у нього діагностували лімфому Годжкіна (важка хвороба лімфатичної системи. — Ред.), — каже співрозмовниця. — Івану провели трансплантацію кісткового мозку. Лікарі давали шанси на одужання. Син до останку вірив у диво, у лікарняній палаті мріяв, як разом прикрашатимемо ялинку вдома. Але 14 грудня 2015 року Іван помер у мене на руках. Йому було 24 роки. Здавалось, що тоді хтось вирвав мені серце із грудей”.
Не встигла Людмила Гульцо хоча б трохи оговтатись після втрати старшого сина, як горе знову постукало в її двері. На війні загинув молодший Артем.
“Сталось це 19 грудня 2017 року. Виконуючи бойове завдання, Артем підірвався на вибуховому пристрої і загинув на місці. Два його побратими були поранені, — каже Людмила. — Після похорону Артема внаслідок серцевого нападу помер мій 47-річний брат, бо не міг перенести цю трагедію. Ще через пів року з родини пішов мій чоловік, і я залишилась сама.
Розрадою були лише онуки (старшому синочку Артема було 3 роки, меншому — всього 8 місяців) та рідна школа. Коли переступала її поріг, трішки забувала про горе. Усмішки дітей додавали сили. Мене підтримували колеги, батьки, учні. Але коли поверталась у порожню квартиру, де ще донедавна мешкала наша щаслива і велика родина, хотілось лізти на стіни від болю. Особливо вечорами... Я просто не спала вночі, плакала”.
У 2021 році жінка вирішила змінити життя: пішла з роботи, продала житло у рідному місті Дружба й переїхала у геть чуже Білопілля. Опісля попросилась на службу до Сумського прикордонного загону. “Пояснила, що хотіла б пройти шлях своїх синів, помститись за них, продовжити їхню справу, — каже Людмила. — І мені не відмовили. Адже була у чудовій фізичній формі, легко склала всі нормативи”.
Зі слів Людмили Гульцо, після 24 лютого вона пережила чимало. “Але подробиць розповідати не можу з міркувань безпеки. Ситуація на Сумщині досі непроста, щодня обстріли, — додає співрозмовниця. — На службі відчуваю себе потрібною. Адже разом з іншими військовими наближаю таку омріяну перемогу.
Я це роблю заради внуків і в пам’ять про синів. Певна, що вони на небесах пишаються мною: “Яка наша мама сильна та крута”, — сказали б. Інколи зустрічаю своїх випускників. Побачивши мене, вони радіють і кажуть, що гордяться своєю вчителькою.
Так, після пережитого у моєму житті багато суму та сліз. І я ненавиджу грудень. Бо це місяць моїх втрат. Але я люблю цю землю, її людей і мрію тільки про одне — нашу перемогу. За що і борюсь”.
