Микола Юрченко родом із села Зелений Під, що на Херсонщині. Разом із дружиною Людмилою звели будинок, виховали двох дітей. А ті, створивши власні сім’ї, подарували батькам трьох онуків.
“Микола дуже працьовитий, справжній господар, удома брався за всіляку роботу. Тож на нашому подвір’ї завжди було прибрано, і вся господарка доглянута — город, сад, птиця”, — каже дружина Людмила. За її словами, чоловік працював механізатором, трактористом, слюсарем, майстром виробничого навчання в профтехучилищі.
...24 лютого 2022 року о пів на п’яту ранку всі селяни Зеленого Поду повибігали з хат, налякані гучними вибухами. “Побачили, що з Чонгару в нашому напрямку рухається величезна колона військової техніки з буквою “зет”. То було страхіття, — пригадує Микола Федорович. — Росіяни тоді захопили лівий берег Херсонщини. Ми сподівались, що скоро нас визволять. Та й дуже важко було наважитися покинути свій дім, сад із абрикосами, грушами, виноградом. Ми все життя там прожили”.
Людмила Володимирівна додає: “Цілодобово над нами гуділи літаки, дорогою повз хату їхали танки й раз за разом росіяни відчиняли ногами двері. Ми боялись навіть виходити з дому”. Зрештою, через пів року життя в окупації родина вирішила, що більше терпіти не можна.
“Мобільного зв’язку майже ніколи не було. Але якось вдалося сконтактуватися з перевізником, який погодився вивезти нас трьох за 20 тисяч гривень, — розповідає пенсіонер. — 28 липня о п’ятій ранку в переповненому автобусі ми вирушили з Нової Каховки в напрямку Запоріжжя. Проїхали всі блокпости, а на останньому (18-му) поблизу Василівки нас тримали чотири доби в полі. Черга з машин була кілометрова, а в людей — ні їжі, ні води. Коли врешті пропустили, водій скомандував: “Тепер усі пригніться”. І натиснув на газ, боявся, що в нас стрілятимуть, бо так уже не раз робили російські військові. Гнали ми ярами, грунтовими дорогами повз розбиті села. А коли зустріли українських бійців, всі пасажири кинулися радісно їх обіймати”.
Із Запоріжжя родина подалася до Львова, де вчилась внучка. Якийсь час пан Микола лікував руку, яку травмував удома на циркулярці. А якось, прогулюючись містом, звернув увагу на групку пенсіонерів. “То був центр соціальної адаптації. Відтоді для відновлення фізичного стану займаюся там йогою, пілатесом, скандинавською ходьбою. Ще й недавно зіграв Тараса Шевченка у виставі”, — зауважує пан Микола.
Пів року тому він підійшов на вулиці до двірників, спитав, чи не потрібні ще працівники. Ті відповіли, що рук бракує. “Донька працює в госпіталі. Ми казали Миколі, що не останній кусень хліба доїдаємо, переживали, чи не заважко йому буде. Але життя у великому місті дороге, не те що в селі, де є все своє”, — пояснює дружина. Відтоді Микола Юрченко щоранку (від п’ятої години) прибирає центральні вулиці Львова. “Знав, що буде нелегко, але я не боюся фізичної праці, — каже пенсіонер. — Найбільше роботи було восени, коли з дерев падало листя. Аби встигнути все прибрати, виходив на роботу о четвертій ранку”.
А недавно Миколу Юрченка визнали одним з найкращих двірників міста Лева. “Я навіть не знав, що мене подали на такий конкурс”, — з усмішкою ділиться спірозмовник.
Тепер подружжя Юрченків, які прожили разом уже 54 роки, найбільше мріє про повернення на Херсонщину. “Знаємо, що в усіх покинутих будинках нашого села живуть росіяни. Та сподіваємось, що повернемося додому. У дружини в окупації залишилась племінниця з дітьми, у мене — двоє братів і сестра, а двоє племінників після початку повномасштабного вторгнення стали на захист країни, — каже пан Микола. — Усі ждемо перемоги”.
