Фольклорний колектив “Материнка” з Рожища, що на Волині, їздить селами області, виконує повстанські та стрілецькі пісні, а гроші віддає на Збройні сили України. Солісту ансамблю Ананієві Добровольському вже 93 роки, але його голос і надалі сильний та дзвінкий.
“Буває холод, дощ, хляпає. У мене питають: “Як ви оце хочете їздити?” А як зараз хлопцям в окопах? Хай ми по копійці збираємо, але їм вони потрібні”, — каже пані Валентина Добровольська, художня керівниця колективу, донька Ананія Добровольського.
Уся родина пані Валентини — з репресованих. Мати померла, була зв’язковою УПА. Батько — у минулому ройовий. “Я пережив чотири окупації — польську, дві кацапські, німецьку, — каже чоловік. — У 14 років уже був ройовим. Разом із братом Степаном збирали зброю, яку позалишали по собі німці, і передавали повстанцям”.
Родина Ананія Добровольського потрапила в руки “совєтів” через місцевого зрадника.
“Вивезли до Сибіру мою сестру з трьома дітьми. Потім — мене, батька та іншу сестру. Дали на збори дві години. Ми швидко порубали курей — і в ящики, щоб їсти в дорозі. Нас везли два тижні. Коли довезли до Сибіру, виявилося, що місцева річка непрохідна і нас не можуть доправити на місце. Місяць нас тримали в овочесховищі. З 700 осіб померло майже 300, переважно старі й діти”, — згадує пан Ананій.
Добровольські опинилися в Архангельській області. Тут валили сосну.
“Якщо виробляли норму, то вдень отримували 800 грамів хліба. Не виробляли — 400. І живи як хочеш. Але там була поряд річка, то я навчився ловити рибу. Дівчата в бараці варили з неї юшку. Важко було — страшно розказувати, — розповідає Ананій Тимофійович. — Якось змовилися ми з хлопцями тікати. До станції було 80 кілометрів, і ми за ніч їх пройшли. Але потім нас спіймали і переселили аж за 300 кілометрів від залізниці”.
У 20 років Ананій Добровольський зустрів у Сибіру свою майбутню дружину, теж з репресованих. Аж через 13 років чоловік з родиною повернувся в Україну. Тут працював трактористом, комбайнером.
“Коли моя мама помирала, мені було чотири роки. Приходжу до неї, а вона каже: “Синуню, я буду завжди з тобою”. У тяжкі хвилини згадую маму, і мені легше робиться. Це мама мене тримає на землі й молиться за мене. Тому досі гастролюю, хоча ноги вже й не дають довго стояти. А голос є. Он як співаю, — пан Ананій дзвінко заводить пісню. — Я і в Сибіру співав. Москалі казали: “Смотрі, хохли как поют!” Через московитів ми стільки натерпілися і терпимо, але любов до пісні вони у нас ніколи не заберуть”.
