Хутір на Хмельниччині, де мешкає баба Валя, називають Муравщиною — на честь останніх мешканців поселення. З них тут залишилась тепер лише одна — Валентина Муравська.
“Машиною сюди можна добратися хіба що в суху погоду, — каже Олег Будник, лісничий, який підвозить мене в гості до бабусі. — А якби пішов дощ, довелося би нам їхати трактором або кіньми”.
...На галявині — старезна дерев’яна хата, давно не білена, покрита трохи шифером, а трохи чорним толем, хлів, курник та чималий шмат зарослої травою і бур’янами землі. Через дорогу — похилений набік сінник з дерева, вкритий брезентом. Біля нього — віз на гумових колесах.
На подвір’ї сокорять кури. Перед призьбою вигріваються на осонні коти, бігає четверо собак. За плотом пасеться 18-річний кінь Каштан. Отаке у баби Валі господарство.
“Я завжди гостям рада, — зустрічає нас худорлява бабуся в старенькому одязі та зношених бурках. — Але тільки якщо вони з добрими намірами. Бо у вересні прийшов якийсь чолов’яга. Схопив за барки, тягнув у хату, бив та вимагав, щоб я гроші віддала. Останні 48 гривень забрав. Ще й досі болить голова, погано бачу на одне око, правої руки не можу підняти. До цього мене ніхто ніколи не кривдив”.
Інколи на обійстя баби Валі забігають з лісу вепри, косулі, лиси і навіть лосі. Та лиси ще жодної курки не вкрали. А щоби захистити курчат від шулік, вона порозвішувала на деревах шматки червоної тканини, яка їх відлякує.
“Коли ще був Митько, тримали по 10 — 12 корів. Щороку продавали більше шести тонн молока, — пригадує бабуся. — Збирали гроші, щоб купити собі хату в селі чи райцентрі, але через інфляцію потім усе втратили. Тож залишилися в халупині, яку з хліва ще після війни переробив батько”.
У хаті баби Валі одразу при вході кухня з піччю-лежанкою. Ледве вдається протиснутися у вузькому проході, заставленому каструлями та баняками. Зліва — спальня з грубкою-плитою. Спить бабуся в ліжку, на якому поверх залізної сітки постелені дошки, щоби не прогиналося, і лежить декілька матраців. На стелі, до якої можна запросто дістати рукою, почеплені електричні дроти з лампочками.
“Коли жив Митько, то вмикав генератора, і в нас була своя електрика, — каже господиня. — А я сама не годна запустити того агрегата. Тому користуюся ліхтариком, який раз на декілька днів везу до когось на підзарядку в село”.
Із сучасних благ цивілізації у Валентини Муравської — тільки радіоприймач на батарейках. Новин вона не слухає, лише релігійну станцію.
Бабуся каже, що прокидається о пів на шосту ранку. Молиться, готує собі, котам та собакам їсти. Пасе коня. Годує курей. По декілька квадратних метрів за день перекопує город, де вирощує картоплю, буряки, цибулю та інші овочі.
“А кінь для чого вам?” — запитую. “Це мій транспорт і єдиний зв’язок із навколишнім світом, — пояснює. — Каштаном їжджу в сусіднє село або райцентр. Спасибі лісникам, зробили мені воза. Вони мене постійно і дровами забезпечують”.
Дивуюсь, як баба Валя витримує таке нелегке життя на хуторі.
“Я залізна людина, — каже нам наостанок бабуся. — Навіть серйозні болячки обходять мене стороною. Якщо якась застуда, то лікуюся чаями з лікарських трав. Після того як мене у вересні побив нападник, радили лягати в лікарню. Але ж на кого хазяйство залишу? Зробила собі настоянок, прикладала компреси і так вгамувала біль”.
Пані Валі пропонували перебратися в село Поляни, що за три кілометри від хутора. Там стоять пусткою декілька хат. Але жінка відмовляється. Каже, що доживатиме віку тут — на рідному хуторі посеред лісу.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас – тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як відбувається визнання Української Церкви у православному світі.
