В одному з боїв Ренат дістав поранення і не міг рухатися. Батько прибіг на допомогу, встиг накрити собою сина, прийняв на себе удар ворожого снаряда...
“Мій Ігор за фахом електрик, ремонтував телевізори та холодильники, працював на будівництві. Він був добрий батько і чоловік, — розповідає Тетяна Руденко, дружина захисника. — Ми виростили двох синів, мріяли побачити онуків. 26 лютого 2022-го старший син приїхав із роботи і заявив: “Піду у військкомат. Хочу захищати країну”. А вранці чоловік каже: “Я піду із сином, щоб бути поруч”.
Руденки охороняли одну з важливих трас у напрямку Авдіївки. 9 квітня дорогою стали рухатися російські танки.
“9 квітня в меншого сина, Олександра, день народження. Тоді йому сповнився 21 рік. Ми чекали звісточки із фронту від наших рідних, але вони мовчали, — згадує Тетяна. — 10 квітня вранці я вже була певна, що щось сталось: Ігор подзвонив би навіть на хвилинку, щоб привітати Сашка. А вже 11 квітня мені зателефонували зі шпиталю Дніпра і повідомили, що старший син у них, живий. А чоловік...”
Крізь сльози Тетяна розповідає про те, як загинув її чоловік. “Ренат через поранення не міг сам йти. Ігор лишився з ним, і вони певний час перебували в укритті. Потім російські військові запустили дрон, так координували атаки танків. Чоловік зрозумів, що буде влучання і прикрив собою сина. Ренат відчув лише удар в плече. А Ігор сказав, що не відчуває лівого боку. Ще якийсь час він залишався притомним, але на ньому не було живого місця. “Виживи, сину! За всяку ціну!” — це були останні Ігореві слова. Пораненого Рената евакуювали і доставили у шпиталь з великою крововтратою. Права нога була розірвана на шматки, у лівій — поранення коліна та стегна. Хлопець пережив вісім операцій, і тепер лікарі намагаються зробити усе можливе, аби врятувати йому кінцівку.
Ігоря Руденка поховали 20 квітня у рідному селі Даньківка, що на Вінниччині.
