Нещодавно я спитала у своїх бабусі й дідуся: “Що для вас означає слово “кохання”?” “Це коли ви йдете не одне проти одного, а назустріч одне одному”, — сказала бабуся. “Кохання — це вчинки. Ми все життя чинимо так, аби наші почуття не згасали”, — розмірковував дідусь. Їхня філософія кохання — проста й безцінна.
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЬ?
...Якось бабуся з подругою прийшли на шкільні танці. Хлопців там ще не було, а танцювати хотілось — тож стали кружляти вдвох. Аж раптом до зали увійшли два хлопці — мій дідусь Микола і його товариш. Товаришеві дуже сподобалась подружка бабусі, тож він перебив танець дівчат і запросив її танцювати. Дідусь же запросив до танцю мою бабусю.
Наступного дня однокласниця бабусі передала їй записку від хлопця зі старших класів. “Марусю, будемо дружити?” Бабуся пригадувала: “То було 1 квітня. Тож я подумала: а раптом це такий жарт?!” Утім серце підказало бабусі відповісти на цю записку “Так!”
Дідусь із бабусею стали зустрічатись. Бабуся тоді була восьмикласницею, а дідусь — дев’ятикласником. Він після побачень проводив її додому, хоча між їхніми будинками відстань була шість кілометрів!
ВЕСІЛЛЯ
Будучи студентами, вони жили в Снятині — бабуся вчилась там на бібліотекарку, а дідусь — на духовика. Наприкінці студентства закохані вирішили одружитись. Поспішали, адже дізнались, що невдовзі може прийти скерування на роботу, й вони ризикують опинитись у різних містах.
Це було 15 січня 1972 року. Мороз тріщав понад мінус 27 градусів! Бабуся знайшла у гардеробі білу сукню, дідусь одягнув святковий костюм. Пішли до сільської ради на реєстрацію шлюбу. А їм кажуть: “Треба свідків, без них реєструвати шлюб не можемо”. Бабуся попросила місцеву техпрацівницю, яка якраз прибирала, піти за свідка. Дідусь пішов на вулицю шукати якогось чоловіка. Він стояв на морозі годину, поки побачив, як хтось їде фірою. Попросив його за свідка. Так вони й одружились.
Він стояв на морозі годину, поки побачив, як хтось їде фірою.
Далі бабуся влаштувалась у селі бібліотекаркою, а дідусь — крутив кіно в будинку культури. Згодом бабуся працювала секретаркою, а дідусь — музикантом на весіллях. Потім бабуся стала весільною тамадою, а дідусь відспівував людей на похоронах.
ЯКЩО РАЗОМ, ТО ВСЮДИ
У бабусі з дідусем — двоє дітей, п’ятеро внуків і 50 років подружнього життя за плечима. Вони досі тримаються за руки, коли кудись ідуть разом, або ж коли просто перепочивають, лежачи на дивані. Дідусь досі ніжно називає бабусю “моя Маруська”, допомагає їй із хатніми справами.
Бабуся ж для свого “Миколки” готує улюблену картопельку й допомагає йому по господарству також, бо впевнена — якщо разом, то всюди.
Свої вечори вони проводять з піснею — співають про Бога, про кохання, про життя. А потім, перед сном, бабуся вмикає улюблені мелодрами — дідусь їх теж дивиться, хоч і не дуже любить. Уранці дідусь слухає новини по радіо, бабуся — теж, хоч цього не дуже любить уже вона. Бо кохання — це вміння йти на компроміси, переконані вони.
Тепер бабусі 70, дідусеві — 72. Кохання в їхніх очах виблискує так, наче вони щойно кружляли у своєму першому танці на шкільній дискотеці... Нехай так буде ще багато-багато років!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, у чому звинувачують та в яких умовах утримують українських бранок на Донбасі
