Богдан Демчук мав звання старшого сержанта. Після закінчення контракту мріяв відкрити власну СТО автомобілів, а цієї осені повести сина до першого класу...
“Характер у Богдана був незламний. Він ніколи, навіть у дитинстві, не тримався за мою спідницю. Я була потрібна лише як тил, що підтримає в найважчих обставинах, — розповідає мама хлопця Тетяна Демчук. — У 2014 році знайомий Богдана запропонував вступити в лави громадського формування з охорони порядку і державного кордону. Приїхавши додому, син поставив мене перед фактом. Я його відмовляла, але Богдан стояв на своєму, бо не зміг залишитись осторонь біди, яка сунула на державу...”
За словами Тетяни Демчук, Богдан зі своїми побратимами дислокувався на узбережжі Азовського моря і допомагав війську на Донецькому напрямі.
“Син часто возив волонтерів на передову, — каже мама. — Там він і почув про “Азов”: про відважних бійців, їхні цінності та командира, який був для них батьком. Разом з двома побратимами долучився до табору. Син розповідав, що довелося пройти через фізичні й моральні випробування, були моменти, коли думав, що здасться. Але ні, здолав усі труднощі, і згодом його оголосили бійцем батальйону “Азов”. Після рекрутингу Богдана відправили на передову на Маріупольський напрям: там він перебував від лютого до вересня 2015 року. А вже після того став бійцем полку, який вважав сім’єю”.
Мама хлопця каже, що приазовське узбережжя стало для нього рідним. Там він зустрів своє кохання — Надію. Пара познайомилась у соцмережах.
“Зустрілися наприкінці липня 2016-го, а вже у лютому розписалися, в нас народився син, — згадує дружина загиблого Надія Демчук. — Для мене Богдан — найкращий чоловік...
24 лютого Богдан відправив нас із сином з Маріуполя. Тоді ми востаннє бачили його... А він так мріяв повести Михайлика до першого класу!”
Мати каже, що під час великої війни спілкувалася із сином, проте зв’язок не був стабільний. “Іноді тижнями не було звістки від нього, — розповідає Тетяна Демчук. — Він украй мало розповідав про реальні справи та бої, ми майже все дізнавалися з новин”.
Він украй мало розповідав про реальні справи та бої, ми майже все дізнавалися з новин.
Жінка каже, що особливо важко було на Великдень: вдома був накритий стіл, а її син та інші бійці жили впроголодь...
Зв’язок із Богданом перервався 29 квітня. “Я одразу відчула, що щось не так. А наступного дня зателефонував Олег, молодший брат, який разом з ним був на “Азовсталі”, — згадує Надія. — Сказав, що Богданчика більше немає. Згодом подзвонили з патронажної служби і повідомили: на бойовому виїзді з восьми бійців четверо загинули, серед них — і мій Богдан...”
“До сьогодні тіла Богдана не знайдено. Не встановлено і збігу за ДНК. Про Олега також немає новин. Він був у полоні в Оленівці... Ймовірно, в бараці, який росіяни підірвали. І все-таки маємо надію, що він живий”, — розповідає Тетяна Демчук.
Обох братів нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Тепер рідні чекають повернення братів додому: одного — з полону, другого — щоб провести в останню путь.
