Руслан народився й виріс на лівому березі Дніпра, на Херсонщині. Після школи вирішив присвятити своє життя морю. Тож став третім помічником капітана на вантажному судні, яке займалось міжнародними перевезеннями. А ще — був щасливим у шлюбі з Юлією, подружжя виховувало двох діток.
“23 лютого 2022 року ми саме зайшли в миколаївський порт на завантаження”, — пригадує 31-річний Руслан (прізвище не вказуємо з метою безпеки). Коли почалася велика війна, він приєднався до лав ТрО, дістав позивний “Моряк”, воював разом із морпіхами. Згодом був нагороджений медаллю “За оборону Миколаєва”. Якось зазнав перелому руки в трьох місцях, але того ж дня, як йому зняли гіпс, пішов до військкомату. “Мені запропонували вступити до лав новоствореної третьої окремої штурмової бригади, яку очолили командири полку “Азов”, — каже військовий. — Головне, що після співбесіди й тестів я їм підійшов”.
Дружині сказав: “Йду захищати Україну і вас”. А вона, аби врятувати дітей, наважилась виїхати з окупованої території. Лишатися там було ризиковано. “Щойно російські військові дізнавались, що хтось із родичів воює за Україну, їх забирали в підвал. Звідти ніхто не повертався, — ділиться Юлія. — На той час Антонівський міст уже був розбитий, на іншому шляху росіяни розстрілювали машини з мирними жителями, тож ми поїхали через Чонгар. На пропускному пункті рашисти перевіряли телефони, допитували... З Криму виїжджали по Керченському мосту”.
Юлія з дітьми проїхали територію РФ, але на кордоні з Латвією на них чекало чергове випробування. Російські військові почали допитувати жінку, де саме перебуває її чоловік та чим займається. “Перед тим ми з Русланом вдались до всіх необхідних заходів безпеки. Зокрема, він постив у соцмережах лише фото з рейсів, а я видалила всю інформацію зі свого мобільного”, — розповідає Юлія. Через десять діб жінка з дітьми опинилась на безпечній території.
А “Моряк” став зв’язківцем при групі ППО, відповідав за проведення й налагодження зв’язку. Крім того, брав участь у штурмах на Бахмутському напрямку.
Фото надав герой
“20 серпня минулого року ми виїхали на завдання у районі Андріївки (околиці Бахмута), — розповідає боєць. — Наша група зайняла позицію, готуючись до штурму. Почався артобстріл, під час якого нас накрило в бронемашині”. Руслан зазнав важких поранень (контузія, розсічення голови, осколки потрапили в грудну клітку, руки й живіт) і втратив ліву руку нижче ліктя.
“Незважаючи на постійні обстріли, мій найкращий друг — побратим з позивним “Король” — витягнув мене з машини й професійно наклав турнікети. Завдяки цьому я втратив не дуже багато крові”, — каже “Моряк”. Воїн пам’ятає лише дорогу до евакуаційної машини, яка доправила його до стабілізаційного пункту в Дружківці, де медики надали першу допомогу. Звідти пораненого доправили до лікарні в Ізюмі.
Після першої операції Руслан зателефонував дружині. “Він ще був під дією препаратів. Сказав лише, що зазнав поранення. Але що саме сталось, не розповів”, — згадує Юлія. Бійцю надавали допомогу в Харкові, потім — у Чернівцях, саме туди приїхала Юлія разом із дітьми. “Побачивши, що в тата немає руки, донечка Ліза плакала декілька днів, важко було її заспокоїти”, — каже Юлія. А синочок Михайло тривалий час боявся торкнутись татка, потім таки наважився спитати: “У тебе буде знову така рука, як у мене?” Руслан пояснив: мовляв, не така сама, а металева — як у робота. Це пояснення заспокоїло дітей.
Фото надав герой
Зрештою бійця перевезли до лікарні святого Луки, що у Львові. Юлія з дітьми теж оселилася у місті Лева. За цей час військовому провели чимало операцій, видалили 13 великих осколків і приблизно 30 — дрібних. Та ще декілька уламків залишились у тілі.
У листопаді для “Моряка” виготовили біонічну руку. Він каже, що стало значно легше, в тому числі й психологічно.
Фото надав герой
“Завдяки протезу можу не лише тримати предмети, але й керувати автівкою, — розповідає Руслан. — До того ж тепер на мене менше звертають увагу як перехожі, так і однокласники доньки, яку я відводив до школи й забирав. Нервові закінчення на руці, які зазнали ушкодження внаслідок поранення, утворили клубок. Поки він росте (а це може тривати до пів року), його не можуть видаляти”. І хоч ця ділянка доволі чутлива й болюча, недавно “Моряк” повернувся у стрій.
“У штурмах я вже не зможу брати участь, — каже Руслан. — Але й надалі можу виконувати завдання як зв’язківець. Треба робити все можливе, аби Україна перемогла”. За проявлену мужність і успішне виконання завдань “Моряка” недавно нагородили “Золотим хрестом”.
Після перемоги Юлія і Руслан мріють повернутись до будинку, на купівлю якого протягом десяти років накопичували гроші. Та наразі подружжя сподівається на деокупацію лівого берега Херсонщини, де досі залишаються батьки бійця. “Вони дуже чекають на звільнення”, — запевняє “Моряк”.
