До повномасштабного вторгнення буковинець займався парапланеризмом, багато працював, почав зводити будинок, мріяв одружитися, виховувати дітей. Та всі плани перекреслила велика війна.
Народився Микола Тонієвич у гірському селі Селятин. У дитинстві захоплювався акробатикою. За словами сестри, чи не щодня брат переглядав заняття з акробатики в інтернеті, а потім повторював різноманітні сальто, прості й з вивертами. “І я гордилася ним”, — каже Мирослава Тонієвич. А класний керівник воїна, Олександр Штефура, додає: Микола був старанним, відповідальним учнем, часто ходив у гірські походи. А також — любив ремонтувати різноманітну техніку. Це вплинуло на вибір професії. Після закінчення коледжу юнак став радіомеханіком.
Далі була строкова служба. “Брат її проходив у десантно-штурмових військах у Львові, — продовжує пані Мирослава. — Загартованість і спортивні вміння йому неабияк знадобилися”. Вправному десантникові пропонували підписати контракт, але він відмовився. Почав їздити за кордон, важко працював на будовах.
Під час АТО Микола Тонієвич воював на Донеччині й Луганщині, отримав декілька контузій. “У цей період я здружився з колишнім учнем, — каже Олександр Штефура. — Ми багато розмовляли про все на світі. Повернувшись з фронту, він знов поїхав за кордон, заробив гроші й удома почав зводити будинок. Казав, що хоче одружитися, але треба мати власну оселю, щоб привести дружину. Микола став ще відповідальнішим і серйознішим. І водночас залишався романтиком, залюбленим у небо й Карпати”.
“Коли Микола приїхав з АТО, то купив... параплан. Літав на ньому біля села, — провадить далі сестра воїна. — Це для усіх була така дивовижа. Ми переживали за нього, адже декілька разів брат зависав парапланом на деревах і на електричних дротах, доводилося вимикати струм, аби Коля спустився на землю. Словом, він був ще тим екстремалом”.
... У 2022 році Микола Тонієвич повернувся з-за кордону. 8 квітня його мобілізували. У складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади буковинець брав участь у звільненні Харківщини. Після 11 місяців перебування на передовій десантник приїхав у відпустку, аби провести час з рідними й підлікуватися. Бо під час штурмів порвав зв’язки на нозі. Та після операції та короткої реабілітації знову повернувся на фронт.
22 серпня 2023-го о першій ночі Микола в евакуаційному пікапі поїхав забирати “трьохсотих” з поля бою поблизу села Вербове, що на Запоріжжі. Вже виніс на собі кількох поранених і хотів від’їжджати. Але в автівку влучила ракета. Захисник встиг накласти собі на ногу турнікет, але це не допомогло... Побратимам вдалося забрати тіло воїна лише за тиждень.
Поховали 34-річного Миколу Тонієвича в рідному селі. Посмертно десантника нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. “Я їжджу братовою автівкою, добудовую хату в пам’ять про нього, — із сумом каже сестра. — До параплана часто приходять мої сини, Миколині племінники, й потайки від мене плачуть. Нам усім дуже важко. Але живемо тепер і за себе, і за нього. Бо брат був великим життєлюбом”.
За словами Олександра Штефури, побратими розповіли, що загалом Микола виніс на своїх плечах з-під обстрілів і врятував понад 80 поранених бійців.
