...Того жовтневого ранку вона востаннє завезла сина в дитячий садок і поспішала до своїх маленьких пацієнтів... Уже незабаром рідні втратили з нею зв’язок.
Оксана Леонтьєва після школи навчалась у медколеджі, потім отримала освіту в медуніверситеті й стала працювати у НДСЛ “Охматдит”.
“Оксана могла бути педіатринею у поліклініці, але обрала інший шлях — роботу у відділенні трансплантації кісткового мозку, де вперше в Україні почали проводити неродинну трансплантацію онкохворим діткам, — розповідає Олександр Лисиця, завідувач відділення. — Заради цього пройшла доволі жорсткий відбір, адже це дуже важка й виснажлива робота, ми — останній форпост у боротьбі з дитячою онкологією”.
Молода тендітна жінка стала однією з тих, хто творить дива й дає надію. Оксана Леонтьєва опікувалась важкими пацієнтами, які потребували тривалого (часто — кількарічного) лікування. Її колеги кажуть: не кожен на таке здатен, далеко не в усіх вистачає сил працювати з такими пацієнтами, адже хочеться що швидше бачити позитивні зміни в стані маленьких хворих. “Її перевагою й сильною рисою була здатність працювати на тривалі дистанції. У цьому Оксана була найкращою, — зауважує Олександр Лисиця. — Вона була воїном — боролась за життя кожної дитини”.
Рідні кажуть, що Оксана була м’якою, люблячою, чуйною. “З дитинства вона найбільше була прив’язана до тата, тож свого синочка назвала на його честь — Григорій, — розповідає Юлія Саідова, дружина її брата Олександра. — Чоловік Артем у всьому її підтримував. Він розумів, наскільки важлива для Оксани робота, на якій вона проводила більшість часу, тому хатні обов’язки взяв на себе. Вони були чудовим люблячим подружжям”.
Але рік тому в Артема обірвався тромб...
Після такої трагедії Оксана не замкнулась у собі. Рідні кажуть, що вона була залізною леді, тож продовжила рятувати маленьких пацієнтів. “Оксана вміло поєднувала роботу й материнство, приділяла достатньо часу синочкові, — каже Юлія Саідова. — Вона возила Гришу на заняття, які той сам обирав, — плавання, танці, футбол, а вечорами читала йому казки. Оксана була дуже турботливою мамою”. Крім того, Оксана допомагала своїй племінниці Анні готуватись до вступу в той медколедж, у якому сама навчалась. Анна змалечку мріяла наслідувати тітку.
Десятого жовтня, коли почалась тривога, Юлія спустилась з 16-го поверху на 10-й, де жила Оксана з синочком, аби разом, як завжди, піти в укриття. У квартирі нікого не було. “Я не можу додзвонитись до Оксани”, — стривожено повідомив по телефону її 62-річний свекор. Юлія дізналась, що Гриша — у садочку, а на роботі сказали: Оксана попередила, що трішки запізниться через тривогу.
Батько не витримав, поїхав по маршруту, яким донька завжди добиралась до роботи. Бульвар Тараса Шевченка був перекритий, там працювали рятувальники й правоохоронці. На евакуатор саме вантажили згорілу вщент машину. “Неможливо було розібрати навіть марку, але тато впізнав автівку Оксани по дисках, — каже Юлія. — А тоді на дорозі побачив її номерний знак”.
Батько не витримав, поїхав по маршруту, яким донька завжди добиралась до роботи.
Для опізнання тіла довелось проводити ДНК-експертизу...
Дідусь Григорій та бабуся Нінель перебрались жити до оселі своєї доньки, тепер вони опікуватимуться п’ятирічним онуком, який залишився сиротою. Поховати Оксану Леонтьєву рідні вирішили за Києвом, неподалік будинку, в якому живе її 89-річна бабуся.
“Оксана її дуже любила, часто навідувалась”, — зітхає Юлія. Родина не занепадає духом завдяки підтримці брата Оксани. 42-річний Олександр каже: “Ми маємо бути сильними заради Гриші!”
