Олександр Довгалюк родом з містечка Стара Синява, що на Хмельниччині. Після школи здобув фах юриста, працював помічником судді та юрист-консультом у відділенні районного пенсійного фонду. Зрештою вирішив зайнятись фотографуванням. Спершу робив весільні фотосесії, потім відкрив власну студію. А ще був щасливим у шлюбі з коханою Оленою, подружжя виховувало двох діток.
Після початку повномасштабного вторгнення чоловік доправив до кордону дружину з дітьми, звідти вони поїхали до Польщі. А сам повернувся до Старої Синяви й пішов до військкомату. “Зі мною не радився, просто поставив перед фактом, — пригадує 32-річна дружина. — Мені було важко, але прийняла таке мужнє рішення чоловіка, адже він ішов захищати в тому числі наших дітей”.
Після навчання Олександр став гранатометником, потрапив до лав новоствореного 36-го окремого стрілецького батальйону, отримав позивний “Фотограф”. “Спершу тримали оборону на Сумщині — на випадок, якщо російські війська повернуться, — пояснює 39-річний Олександр Довгалюк. — У серпні 2022-го нас передислокували в район села Піски (Донеччина), де батальйон зазнав найбільших втрат. Довкола все літало, гуділо, вибухало, то було схоже на пекло”.
Згодом разом із побратимами “Фотограф” брав участь у контрнаступі на Харківщині. “Ми просувались єдиним фронтом, звільняючи наші території, — каже старший солдат. — Багатьох росіян узяли в полон і затрофеїли чимало ворожої техніки”. А в 2023 році зайняли рубежі біля річки Оскіл, що на Куп’янщині.
Фото надав співрозмовник
“Звільнилось місце діловода штабу, а оскільки я мав досвід у цій справі, обійняв посаду, — провадить Олександр. — Першого лютого цього року ми працювали в підвалі будівлі, дислокація була у восьми кілометрах від лінії фронту”. Раптом ворог влучив керованою авіаційною бомбою у споруду. Обвалились всі три поверхи з бетонними перекриттями, Олександр опинився під завалом, знепритомнив.
Згодом побратими розказали: коли почали розбирати завали, побачили, що його кінцівки смикаються. Зрозуміли, що живий, тож діяти потрібно було дуже швидко. Оскільки Олександр зазнав важкої відкритої черепно-мозкової травми, боялись, що не довезуть до лікарні.
“Того ранку чоловік, як завше, написав, що в нього все добре, — пригадує Олена. — Але пізніше мої повідомлення вже не читав, на дзвінки не відповідав”. Стривожена жінка згадала, як він не раз просив не переживати, якщо декілька днів не буде на зв’язку. Та наступного дня подзвонив свекор. Йому повідомили з військової частини, що Олександр зазнав важкого поранення. Жінка не стрималась і розплакалась. Старший син Ілля обійняв маму: “Тато дуже сильний, все буде добре”.
Олена разом з дітьми виїхала з Польщі до Харкова. Там Олександрові зробили першу операцію, під час якої видалили з головного мозку уламки кісток розтрощеного черепа. “Декілька тижнів він був у важкому стані, не приходив до тями”, — каже дружина.
Згодом Олександра евакуювали до 4-ї клінічної лікарні Києва. “Я вже був при тямі, розумів, що відбувається, — каже воїн. — Піднялась температура. Виявилось, що, лежачи в холоді під завалом, тіло переохолодилось, тож розвинувся менінгіт і запалення легенів”.
Після тривалого лікування воїн нарешті побачився з дітками. Тоді почався процес реабілітації — Олександр вчився розмовляти, рухати кінцівками, сідати. А потім робив перші кроки, хоч це було непросто, бо діймало запаморочення. “На заняттях з ерготерапії вчився читати, складати пазли, мозаїку, — ділиться Олександр. — То було схоже на дитячий садок, але саме це було потрібно для відновлення мого мозку”.
У квітні боєць потрапив у НРЦ “Незламні”, що у Львові, де продовжив процес реабілітації. А всередині червня у лікарні святого Пантелеймона йому провели реконструктивну пластику черепної коробки, закривши дефект на потилиці полімерною пластиною. Тепер його мозок захищений!
Олександр Довгалюк радо ділиться своїми досягненнями: “Вже можу самостійно ходити по рівній поверхні, вчусь долати сходи, не тримаючись за перила. Окрім того, працюю над відновленням побутових навичок, як-от тримати ложку, відкривати пляшку з водою. Дуже важко було вперше вдягнути футболку — знадобилась година й чимало нервів. Проблема в тому, що внаслідок травми зникла чутливість пальців лівої руки, а інформацію, яка надходить від лівого ока, мозок ігнорує, не аналізує. Це створює неабиякі проблеми, а також небезпеку при ходьбі”.
Фото з архіву Першого ТМО Львова
Щовечора Олександр спілкується з восьмирічною Євою і 13-річним Іллею. А ще в них з’явилась цікава традиція. “На заняттях психотерапевтка називала різні рандомні слова, з яких я мав складати цілісне речення, — пояснює Олександр. — Тож запропонував це робити дітям, відтоді вони називають будь-які слова, наприклад, бізон, курочка, пиріжок, а я складаю з них казку. Для мене це корисно, а для них — цікаво. Згодом планую написати й видати збірку казок — “Історії незламного фотографа”.
Лікарі кажуть, що процес реабілітації після такої важкої травми може тривати все життя. Попри це, Олександр Довгалюк уже будує плани: “Якось я взяв фотоапарат і виявив, що руки пам’ятають, як з ним працювати. Тож спершу хочу зробити фотосесію для всіх медиків, які про мене дбають. А згодом повернусь до улюбленої справи. Головне, що я живий. У такій ситуації — це справжній Божий дарунок”.
