Андрій Грушко народився й виріс на Херсонщині. У 19-річному віці вирішив стати на захист країни. Пішов на строкову службу, потрапив у прикордонні війська. Потім підписав контракт із ЗСУ й у вересні 2019-го перевівся на Донеччину. Там доля звела його з майбутньою дружиною.
“Якось зранку до салону зайшов військовий з красивими зеленими очима, — розповідає 21-річна Анастасія. — Я його підстригла. Потім ми випадково зустрілись, цілий день гуляли, розмовляли. Відтоді разом”.
Андрій Грушко пригадує ніч 24 лютого. “Нас підняли по бойовій тривозі. Зранку дружина з бабусею виїхали на безпечну територію. Потім стало відомо, що село Нова Кубань, де жили мої мама й 16-річний брат, окупували. Тож я найняв перевізника. Брат виїхав, а мама відмовилась. Більше з нею не бачились, — каже 25-річний воїн. — Наш підрозділ передислокувався в село Благодатне (біля Волновахи) — тримали там кругову оборону. 13 березня близько другої години дня я замінив побратима на посту спостереження, у наш бік рухались ворожі танки. Раптом прилетіло. Я не чув вибуху, не відчув болю, лише впав на коліна, а у вухах сильно запищало. Тоді встав і пішов до медпункту, який був неподалік у підвалі. Дорогою у склі побачив своє відображення, зрозумів, що уламками роздробило нижню щелепу, подумав: “Тепер буду негарний”. Боєць стікав кров’ю — у ліве стегно потрапили три великі осколки, ще два — у праве передпліччя. Медики вкололи йому кровоспинне, наклали турнікети й перев’язали. “Розмовляти вже не міг. Чув, як почався бій, розумів, що мене не зможуть евакуювати”, — згадує. Зрештою, коли надворі стало темніти, надійшла команда відходити з позицій.
“Фартовий” спробував встати, але ноги не тримали. Побратими підхопили його під руки й вивели до машини. Дорогою чотири рази пересаджували в інші автівки, бо кожна виходила з ладу. Нарешті примчала “швидка”. “Пересідаючи, став хрипіти, захлинаючись кров’ю, і знову знепритомнів, — згадує Андрій. — У цей момент подумав: “Я не можу здатись, це занадто просто”. Далі — лише короткі спалахи спогадів. Лікарня в Покровську — я лежу на підлозі... операційний стіл”. Тамтешні медики надали захиснику першу допомогу й видалили найбільший осколок з ноги.
Тим часом дружина не могла знайти собі місця. “Бодай раз на день Андрій повідомляв: “Я живий”. Щоб надіслати смс, міг вилізти на дерево чи на дах будинку. І раптом — тиша. Згодом мені повідомили, що чоловік зазнав поранення. В очах потемніло, ноги підкосились, молилась і просила одного, аби він вижив”, — розповідає Анастасія.
Воїна перевезли до військового шпиталю в Дніпрі. Зібрали нижню щелепу, встановивши шурупи. Коли стан пораненого стабілізувався, відправили до Львова, того ж дня туди приїхала дружина. “Я не впізнала свого чоловіка — схудлий, знесилений, спілкуватися міг тільки жестами, — зі сльозами згадує Анастасія. — Бачила, що він зрадів, але його очі були наче порожні — дивився без емоцій”. Після поранення боєць втратив понад 20 кілограмів.
Допомогу “Фартовому” надавали в кількох медзакладах Львова. Він довго не міг говорити, їв лише через трубочку перемелену їжу. Весь час поряд була кохана — доглядала, готувала. І час від часу виходила з палати, щоб приховати свої сльози.
Хірурги лікарні Святого Пантелеймона докладали всіх зусиль, аби відновити воїну нижню щелепу. Спершу встановили титанові пластини (одну велику й вісім маленьких), якими закріпили рештки кісток. Згодом одну пластину довелось видалити, а частину кістки спиляти. На початку літа 2022-го Андрій вже міг рухати щелепою, а відтак і говорити. Тож повернувся на службу.
Торік 22 квітня у подружжя народився Владиславчик. Татко перерізав пуповину. “Він не дозволив забрати синочка у відділення для новонароджених, першу добу сам вчився його мити, перевдягати, годувати, — усміхаючись, ділиться Анастасія. — Лише на третю добу я з острахом почала це робити, Андрій у всьому допомагав. Він — чудовий батько”.
● Андрій Грушко з дружиною і сином. Фото надав співрозмовник
У воїна залишався дефект кістки нижньої щелепи розміром близько три сантиметри. Тож минулої осені йому провели аутотрансплантацію, встановивши частину кістки з тазостегнового суглоба, але вона не прижилась. Цьогоріч у січні лікарі перекрили дефект завдяки частині кістки з гомілки, яку взяли разом із судинами, м’язами й шкірою. Ще й виготовили індивідуальну титанову пластину, якою з’єднали кістки.
Та недавно в Андрія відкрилась рана на нозі, розвинулась м’язова кила, додалась інфекція. Бійцю провели три оперативні втручання. Решту осколків так і не вдалось забрати з руки й ноги, але лікарі кажуть, що вони не впливають на функціонування кінцівок.
Фото надав співрозмовник
“За понад два роки чоловікові провели багато операцій, важко навіть порахувати скільки, — каже Анастасія. — Він відновив свою форму й повернувся до звичної ваги. Та найважливіше, що вся родина разом. Моя 70-річна бабуся Тетяна просто обожнює Андрія, його молодший брат радо відгукується, коли потрібна допомога. А наш синочок Владислав забуває про всіх, коли татко вдома, — між ними неймовірна любов”.
