14 жовтня відзначаємо День захисників та захисниць України, а ще — День створення УПА. У її строю боровся свого часу і мій співрозмовник. Історія його життя захоплює, вражає та надихає. Вона й вас не залишить байдужими.
“У моєму житті було все, але я ні про що не шкодую, — розпочинає розмову 92-річний Петро Підлетейчук, який мешкає в селі Химчин, що на Івано-Франківщині. — Народився я в чудовім краю, вступив до університету. На другому курсі, вивчаючи історію, зрозумів: за нашу самостійну державу треба боротися.
Так я і потрапив до лав УПА. Там дістав звання хорунжого і псевдо — “Спартак”, бо мав при собі однойменну книгу Рафаелло Джованьйолі. Один з упівців помітив її й сказав: “Тепер будеш “Спартаком”. Відтоді і донині я — “Спартак”. Книжка, до речі, теж символічна — про повстання рабів.
Робота тривала, аж доки нас не викрили. Виявився серед нас зрадник — Кіров (референт служби МДБ). Він був управлінником Служби безпеки Коломийської округи. Призначив зустріч на горі в селі Шешори, де на нас чекала пастка. Коли прийшли туди, всіх заарештували. Багатьох відразу розстріляли. А решту повезли до Коломийської в’язниці, Станіславської, а згодом і до Києва — там я просидів рік, доки йшло слідство.
Суд відбувся в січні 1952 року. Нам ухвалили вирок: смертна кара. Залишалося чекати свого часу, але я був готовий до цього. Ми сиділи в одиночних камерах. Аж раптом черговий відчинив “кватирку” й сказав: “Сталін помер. Може, вас і не розстріляють”. Таки пощастило мені та ще сімом з 60 осіб (приблизно стільки нас було). Нам сімом змінили вирок на 25 років концтаборів у Сибіру, бо, мовляв, молоді й працездатні. Всіх інших таки розстріляли”.
У СИБІРУ — ВІЧНА МЕРЗЛОТА
“Працювати доводилось дуже важко, — згадує хорунжий. — Гарували на рудниках, у шахтах, на будівництвах...
Через десять років я зміг повернутись до України. Щоправда, не відразу додому — якийсь час був змушений працювати на Донбасі, на шахтах. Але, як тільки з’явилась можливість повернутись додому в 1970-му, я це зробив. Тут знайшов кохання всього свого життя, одружився. Але переслідування режиму не закінчилось. Довгі 20 років мене викликали на допити щотижня, якщо й не частіше. Били, катували — аби ви розуміли, з того часу методи не змінились, московити такі ж жорстокі, безжалісні, без найменшого прояву моралі.
Довгі 20 років мене викликали на допити щотижня, якщо й не частіше.
На щодень лише за мною стежили. Я вже агентів в обличчя знав. Усе намагались знайти щось, аби мати підстави знову мене посадити за грати”.
Чоловік каже, що мучили і його сім’ю. Викликали на допити дружину Марусю, аби переконати, що їй не потрібен “прєдатєль страни”, що можуть знайти для неї іншого, “порядочного”.
“Я неймовірно вдячний, що, попри все, вона залишилась зі мною, — каже пан Петро. — У нас народилося двоє прекрасних синів, четверо внуків”.
ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ
“Як історик можу вам гордо заявити, що початок війни росії з Україною мене ані краплі не здивував, — ділиться упівець. — Я знав, що рано чи пізно це станеться. Москва так ненавиділа будь-які прояви нашої самостійності, що треба було чекати такого розвитку. Але їм не варто забувати, що в наших жилах тече козацька кров. У кожному нашому воїні тече кров козака чи упівця. Із молоком матері ми вбираємо хоробрість і міць.
Свого часу ми, упівці, боролися за вільну Україну. Сьогодні ж настав час молодших поколінь. Я вдячний Богові, що, попри все, мені вдалося виховати гідну зміну, справжніх патріотів. Мій син, 48-річний Андрій, та онук 23-літній Роман, нині у лавах нашої армії. Роман — на передовій, і я щодня хвилююся за нього, намагаюсь тримати зв’язок і щасливий кожному його дзвінку.
● Упівець каже: “Мрію зустріти наш День Перемоги”. Фото з архіву сім’ї Підлетейчуків
Хочу подякувати всім захисникам та захисницям за те, що вони роблять для нас. Ваша міць надихає мене жити далі, аби побачити нашу державу абсолютно вільною, аби побачити наш День Перемоги, коли ми зітремо ту російську орду з лиця землі. Я завжди й повсякчас, гордо і невпинно повторюватиму: Слава Україні! Слава Нації! Слава Героям!”
