“Мій онук щороку їздить у дитячий табір. Він любить співати українські пісні. Одного разу четверо дітлахів затисли його у кутку: “Ти фашист, шпигун, приїхав нас вбивати”, — розповідає 71-річна Лідія Блізнова. Вона живе у Західному Сибіру. Там її називають бандерівкою.
Лідія Блізнова родом із міста Ірміно, що на Луганщині. Нині ця територія підконтрольна “ЛНР”. З 2002 року Лідія мешкає в Омську, що в Західному Сибіру.
“Жителі нашого регіону масово їхали на Чукотку на заробітки. Разом із чоловіком вирушила і я, — пригадує Лідія. — Влаштувалась на роботу в дитсадок. Чукотка — суворий регіон, погодні умови там складні. Тож коли в країні розпочалась програма переселення на материк, ми переїхали в Омськ”.
У Лідії троє дітей. Син одружився і поїхав працювати в Україну. Старша донька вийшла заміж за татарина і живе в Татарстані. А молодша одружилася з українцем в Омську — його батьків переселили під час репресій у СРСР з Рівненщини.
Лідія каже, що завжди тужила за Україною. Коли жінка дізналась про організацію для діаспори “Сірий Клин” в Омську, одразу ж вирішила долучитись.
“Коли вперше прийшла до “Сірого Клину”, аж подих перехопило — від того, що всі були у вишиванках, тут співали українські пісні. Більшість учасників цього центру були ті, хто потрапив у Сибір під час масової депортації українців у 1947-му, — каже Лідія. — Коли ж вони померли, до “Сірого Клину” продовжували ходити їхні діти, онуки. Зі старожилів нині залишився лише один чоловік — йому 97. 25 років відбув на засланні на Колимі за те, що його застали в криївці зі зброєю”.
З часу війни Росії з Україною не один раз члени організації зазнавали утисків.
“Приходив до “Сірого Клину” молодий хлопець, нащадок українців. Він працював у судовій системі в Омську. Коли в суді дізнались про його походження, то переатестацію не пройшов, — розповідає пані Лідія. — Був ще один, студент місцевого університету. Купив вишиванку, відвідував наші заходи, дуже цікавився українськими діалектами. Коли в університеті дізнались, що він ходить у “Сірий Клин”, пригрозили — якщо не покине організацію, то не захистить дисертацію.
А згодом і серед членів “Сірого Клину” стали розвиватись антиукраїнські настрої.
“Якось у приміщенні центру я повісила календар з українськими святами, і мене обізвали бандерівкою, — каже жінка. — Та найбільше не подобалось, що в центрі стали співати російських пісень...”
Нині “Сірий Клин” уже не функціонує. Організацію ліквідували за рішенням суду в Омську. А Лідія Блізнова створила власний український гурток — “Збіжжя”. Утім він поки що лише родинний. “Наразі в ньому я, донька, зять та 13-річний онук Грицько”, — каже.
13-річний Грицько разом з бабусею щороку вшановують пам’ять загиблих під Крутами.
Жінка провела в РФ не один одиночний пікет. Зокрема, проти утримання у Росії українських політв’язнів із плакатом “Свободу заручникам Кремля!” “Питаєте, чи мені страшно? Ні, я українка. І я не боюсь. Розумію, що маю це робити, бо українці, яких тут багато, повинні знати правду, — каже вона. — Про те, що в Україні триває війна з Росією, що наших хлопців засуджено в Росії незаконно”.
Пані Лідія не раз думала переїхати в Україну.
“У мене друга група інвалідності по зору. Це важко. Втім мрію бодай побувати на Батьківщині. Та й онук дуже хоче побачити Київ”, — каже вона.
“ФСБ ПОГРОЖУВАЛА МЕНІ І МОЇЙ РОДИНІ”
63-річний Андрій Литвин — активіст із українським корінням, який нині живе в Республіці Карелія. Його батько родом із Полтавщини, а мама — з Херсонщини. Андрій народився на Кубані — туди батьків скерували на роботу. У 1967 році сім’я вирішила повернутись в Україну. У Полтаві батькові обіцяли дати квартиру, але цього не сталося.
“Тож згодом ми повернулись на Кубань”, — каже Андрій Литвин. Андрій здобув освіту географа, викладав у Карельському педінституті. Був перекладачем із російської на українську і навпаки в слідчому комітеті та судах Карелії. Він — один із засновників Товариства української культури в Республіці Карелія.
“На початку березня 2014 року, коли в Карелії збирали мітинг на підтримку приєднання Криму до Росії, я подав у мерію Петрозаводська, де живу, заявку на проведення пікету за єдність і територіальну цілісність України, — каже він. — Однак пікет не відбувся через погрози з боку ФСБ. Погрожували і мені, і моїй родині”.
Востаннє чоловік був в Україні у 2016 році, відвідав родичів, брав участь у Всесвітньому форумі українців. Невдовзі планує знову відвідати Батьківщину. Андрій каже: свою боротьбу за інтереси українців не припинить.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як український пенсіонер переміг газових махінаторів
