Щоразу, згадуючи брата, Ірина Остапенко з Костянтинівки не стримує сліз і пригортає його світлину до грудей. Взимку минулого року Іван взяв до рук зброю і пішов боронити країну від окупантів.
“Ми з братом були дуже близькими, весь час проводили разом. Здається, що Іванового добра вистачало на всіх, не було людей, яким би він відмовив у допомозі. Ви б бачили, як Іван опікувався мамою, особливо тоді, коли вона боролась з онкохворобою. І потім важко два роки переживав її втрату... А які смачні пиріжки брат готував, — розповідає сестра воїна Ірина Остапенко. — Після школи Іван вивчився на будівельника. Їздив на заробітки, працював за спеціальністю. Його сімейне життя, на жаль, не склалось, але він постійно допомагав 13-річному синові Сергію, не втрачав віри, що колись обов’язково стане щасливим і матиме повноцінну родину”.
За словами співрозмовниці, повномасштабна війна застала Івана Галкіна вдома. Після ворожих обстрілів він допомагав землякам латати понівечені домівки, вставляти вікна.
“Братове серце дуже боліло за рідну Костянтинівку, яку нищили вороги. А ще більше переживав за те, що на війні гинуть його друзі. У грудні 2024 року Іван пішов добровольцем до війська. На навчаннях був одним з найкращих стрільців, без нарікання витримував усі фізичні навантаження. Тому його відібрали до спеціального підрозділу “Артан” Головного управління розвідки Міноборони. Іван дуже гордився, що його взяли у таку елітну бригаду, — зауважує Ірина. — Брат брав участь у надзвичайно складних спецопераціях, часто у тилу ворога. Мав позивний “Галкін”.
Свій останній бій воїн прийняв 5 квітня цього року біля села Кам’янське, що на Запоріжжі.
“Під час виконання завдання у машину, в якій їхав Іван, прилетів ворожий дрон. Брат із побратимом загинули. А водій та його напарник встигли вискочити і навіть похоронили їхні тіла, зафіксували координати місцевості й передали командуванню, — додає Ірина Остапенко. — Бійці спецпідрозділу не раз намагалися забрати тіла, але не могли зробити це через активні бойові дії. Зрештою вдалося, за що ми їм безмежно вдячні. 17 червня відбулось прощання з Іваном та його побратимами у Володимирському соборі столиці. На похорон прийшли десятки воїнів, у руках вони тримали букети троянд, якими встелили труни героїв. Ніхто не стримував сліз. Бійці сказали нам, що будуть мстити за Івана до останку. Як і за інших побратимів”.
