Він родом з міста Яворів, що на Львівщині. Після школи подався у будівельну сферу, працював за кордоном. Тринадцять років тому одружився з коханою Ольгою, у щасливої пари народилось двійко синів — Ілля та Маркіян. На початку квітня 2022-го Ярослав Петришин вирішив приєднатись до лав ЗСУ.
“Мій дідусь Степан Зеленюх свого часу воював з москалями — був бандерівцем, мав позивний “Дубок”. Радянська влада засудила його за націоналізм до п’яти років ув’язнення”, — розповідає.
Дружина Ольга зізнається: “Розуміла, що це правильне рішення, але переживала за чоловіка. Бо нам ще дітей ростити”. На що Ярослав зауважив: “Як я буду в очі синам дивитись, якщо не стану на їхній захист?!”
У військкоматі був шалений наплив добровольців, тож Ярослав спершу потрапив у роту охорони. Потім воїна перевели до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. “Став гранатометником і поїхав на Схід, — каже боєць. — А опісля — водієм розрахунку мінометної батареї першого стрілецького батальйону”. Надалі бійця скерували на навчання й призначили техніком роти. Отримав звання молодшого сержанта, а заразом і позивний “Технік”.
“Увечері 13 жовтня 2024 року з побратимом Дмитром виїхав у Часів Яр. Завезли бійців на позицію, потім заїхали на іншу, аби забрати побратимів. Саме тоді вщух дощ і вмить налетіли ворожі дрони, дзижчали, наче велетенський бджолиний рій. Довелось перечекати, поки знову почнеться дощ, а відтак перестануть літати безпілотники, — згадує воїн. — Та дорогою нас таки вистежив російський дрон — перед машиною стався вибух. Я натиснув на газ і звернув на “дорогу смерті”. Дороги не було видно, оскільки переднє скло тріснуло. Висунув голову з бокового вікна, а побратим Віталій — з іншого. Так і пробирались, об’їжджаючи безліч наших підбитих машин”.
Раптом пролунав вибух. Бійці вистрибнули на ходу, а Ярослав намагався зупинити машину із розтрощеним кузовом і пробитим дном. Бойовий пікап скотився у кювет. Підбігли побратими, витягли “Техніка” крізь вікно, адже двері були заблоковані. “На адреналіні я зміг пробігти метрів 40, тоді відчув різкий біль у правій нозі й упав”, — розповідає мій співрозмовник. Побратим Дмитро наклав турнікет на праву ногу, кровотеча зупинилась. Тоді оглянув ліву, виявив поранення і наклав другий турнікет. “Я завдячую йому життям, — каже Ярослав. — Мене занесли в укриття й почали бинтувати ноги. Права була так сильно пошматована, наче пси її гризли”.
Евакуаційна машина примчала швидко. Вивозили пораненого “Техніка” під дощем, не вмикаючи фар. “А я лише переживав за ноги! Хочу на весіллях синів танцювати польку”, — зізнався Ярослав побратимові Олегу. Тож той всю дорогу розпитував його про сім’ю й дітей, запевняв, що приїде на весілля і разом станцюють. Безперервно говорив з “Техніком”, аби той не знепритомнів.
“У ту неділю я з синами й двома сестрами пройшли Хресну ходу в Страдчі, молились за Славка й усіх наших воїнів, — каже 37-річна дружина Ольга. — А ввечері занепокоїлася, бо чоловік не відповідав на дзвінки”.
Тим часом у стабпункті лікар розбинтував праву ногу Ярослава. “За його реакцією я зрозумів, що все погано. Мені одразу вдягнули маску й ввели наркоз, — пригадує молодший сержант. — Прокинувся наступного дня у реанімації дніпровської лікарні — після операції. Я бачив праву стопу й міг рухати пальцями, а лікар запевнив — зробив усе можливе”.
Воїна доправили до Лікарні святого Пантелеймона, що у Львові. Хірурги намагались врятувати праву ногу, але тканини відмирали. Зрештою пояснили, що судини й артерії зазнали значного ушкодження, є ризик розвитку кровотечі, що загрожуватиме життю. “Я підписав згоду на ампутацію. Життя — важливіше за ногу, — зауважує Ярослав Петришин. — Прийшовши до тями, побачив, що ногу ампутували вище коліна. Наступної ночі почались сильні фантомні болі в пальцях, яких уже немає”. Згодом бійцю провели пересадку власної шкіри на ліву ногу. Загалом після поранення він переніс вісім операцій і безліч переливань крові. Лікарі з подивом констатували, що рани на його тілі швидко загоюються. Два тижні тому в центрі Superhumans боєць отримав протез, який швидко почав опановувати.
Разом із дружиною, 12-річним Іллєю й 8-річним Маркіяном. Сини захоплюються футболом, а старший ще й прислуговує в церкві.
“Після реабілітації маю намір продовжити службу, повернутись за кермо. Сподіваюсь, у війську мене приймуть з однією своєю ногою, а другою — “залізною”, — з усмішкою каже 38-річний Ярослав Петришин.
