Мирон Квасній після школи пройшов строкову службу, потім здобув вищу освіту за фахом інженера-механіка, став керівником цеху з ремонту дизельної паливної апаратури. 31 рік тому побрався з коханою Марією, яку знав з дитинства, щасливе подружжя виховувало чотирьох дітей: Романа, Андрія, Ярослава й Анну. Чоловік часто їздив на заробітки, ще й розвивав власну справу.
“Хоч більша частина нашого спільного життя минула в розлуках, Мирон робив усе можливе задля дітей, завжди скеровував їх, давав поради. Вони його дуже люблять, — каже дружина Марія. — Згодом чоловік разом із двома старшими синами стали учасниками Революції Гідності”. А під час АТО багатодітний батько приєднався до лав ЗСУ. Дружині сказав, що отримав повістку, та пізніше зізнався, що пішов на війну добровольцем. “Потрапив до 14-ї ОМБр, став командиром танка. Разом із побратимами брав участь у боях за Бахмут, Мар’їнку, Вугледар. Якось невдало зіскочив з танка, зазнав перелому ключиці, на цю ділянку лікарі встановили титанову пластину. А потім повернувся у стрій. Тоді ми прикривали піхоту в районі Широкиного”, — пригадує Мирон Квасній.
Навесні 2016-го бійця визнали непридатним до служби. Мирон став далекобійником, об’їздив усю Західну Європу. Про початок повномасштабного вторгнення дізнався, коли був у Франції. У телефонній розмові сказав дружині: “Ти знаєш, що я маю там бути”. Повернувся до України. Вдягнув форму, взяв наплічник і пішов до військкомату. Разом із 54-річним батьком добровольцями зголосились і троє синів.
“Цілий день простояли в черзі. Синів відправили додому, оскільки в них не було бойового досвіду. А я потрапив до лав славетної 80-ї десантно-штурмової бригади. Спершу займався ремонтом бойової техніки”, — каже сержант Квасній, якому побратими дали позивний “Батя”, адже він був серед них найстаршим. Потім воював на Лиманському напрямку, на Харківщині, Луганщині. “Зрештою опинились на Донеччині — відганяли орків від каналу Сіверський Донець — Донбас, — розповідає Мирон Квасній, який тоді став командиром групи оборони. — А потім дійшли до Кліщівки”.
Вранці 20 серпня 2023 року було тихо. Командир групи перебігав від однієї нашої позиції до іншої. Прозвучала автоматна черга — ворог стріляв з відстані приблизно 40 метрів. Кулі влучили “Баті” в праву руку, роздробили кістки вище й нижче ліктя, почалась сильна кровотеча. Побратими відтягнули пораненого, наклали турнікет. Потім евакуювали до Харкова. Із важким пораненням руки чоловік пройшов три медзаклади.
“Зрештою у львівському військовому госпіталі мені встановили титанову пластину вище ліктя, — провадить Мирон Квасній. — Після реабілітації повернувся у свою роту, яка все ще була у Кліщіївці. Цьогоріч 14 квітня ми виходили з позиції. Раптом зауважив біля лівої ноги міну, спробував відійти й став правою ногою на іншу. Вибух — і бачу, що нижче коліна лишилась лише гола кістка й клапті шкіри. Викликав по рації побратима, той одразу прибіг і наклав турнікет”.
Лише через десять годин змогла прибути евакуаційна група. За цей час у пораненого розвинувся турнікетний синдром. “Батю” доправили в Дружківку, де провели першу операцію. “Отямився у реанімації дніпровської лікарні імені Мечникова. Побачив, що ногу ампутували майже всю, залишилась верхня третина стегна”, — ділиться воїн.
Почувши у слухавці голос чоловіка і його слова “Я втратив ногу”, Марія не виказала розпачу, запевнила коханого, що все буде добре. А себе заспокоювала: “Він розмовляє, отже, при тямі. Ми впораємось”. Приїхала до Києва, куди Мирона перевезли через декілька днів. “Там щодня проводили дуже болючі процедури — розкривали культю, чистили рану. Хоч це було під місцевим наркозом, обрізані нерви дуже боліли, — згадує Мирон Квасній. — Оскільки був прикутим до ліжка, про мене по черзі дбали дружина, сестра і син”.
Потім воїна відправили до львівського військового госпіталю, там після загоєння рану зашили.
Загалом Мирон Квасній переніс більше як десять операцій на нозі. А в серпні потрапив на реабілітацію до НРЦ “Незламні”, де виготовили протез, і він почав заново вчитись ходити. “Нині Мирон робить перші стійки кроки! Думаю, процес реабілітації триватиме щонайменше до весни, — каже дружина. — І хоча чоловік знає, що опісля не зможе виконувати багато завдань, проте хоче бути корисним у боротьбі за нашу незалежність. Він — воїн. Розсудливий, стійкий, виважений”.
А 56-річний Мирон Квасній додає: “Сподіваюсь, для мене знайдеться місце у війську. Приміром, зможу дрони ремонтувати, аби тільки не лишатись осторонь. Мрію пройтися маршем на параді нашої перемоги у Москві. І підірвати мавзолей диявола леніна”.
