До повномасштабного вторгнення населення міста становило майже 80 тисяч. Тепер там залишається близько 5 тисяч. Уже не працюють екстрені служби, магазини, банкомати, аптеки, заклади охорони здоров’я. А житловий фонд майже повністю знищений постійними ударами російської армії.
“Після окупації Торецька, Авдіївки лінія бойового зіткнення наблизилася до Костянтинівки, і вона опинилася фактично у напівкільці, — розповідає керівник гуманітарної місії “Проліска” Євген Каплін. — Упродовж 2 — 3 місяців ворог обстрілює місто артилерією, керованими авіабомбами, ракетами, БпЛА всіх типів. Якщо раніше ми вивозили людей легковими автівками, автобусами, мікроавтобусами, то тепер це можливо тільки броньованим автотранспортом. Протягом останніх 3 — 4 тижнів ми були єдиними евакуаційними бортами з цього міста”.
Нещодавно евакуаційна група ледь не загинула. “Нашу спільну з капеланською службою броньовану автівку атакував російський дрон на оптоволокні. Такий не глушиться системами РЕБ. Від моменту, коли вони побачили дрон, було лише 6 секунд до удару по автівці, — каже Євген Каплін. — Ворог використав протитанковий кумулятивний заряд, високошвидкісний струмінь якого пропалює броню завтовшки 70 сантиметрів. Завдяки діям старшого евакуаційної групи Євгена Ткачова, який, побачивши дрон, моментально скомандував членам екіпажу покинути автівку, усі лишилися живими”.
Євген наголошує: атакований автомобіль спереду, з боків, ззаду та на даху мав позначки “Гуманітарна місія “Проліска”, “Евакуація”. Російський оператор дрона вдарив по цивільних навмисно.
“Та це далеко не перша така атака, — додає старший евакуаційної групи, 55-річний Євген Ткачов. — Але вже наступного дня я знову вирушив у Костянтинівку своєю автівкою. Загалом ось уже три місяці майже щодня виїжджаю на евакуацію. Вивозимо з міста маломобільних, лежачих, поранених. Іноді тільки й молимося, аби довезти їх живими. Якось була бабуся, в якої два тижні рани були відкритими — у них уже вивелися опариші по три сантиметри”.
Від початку року “Проліска” евакуювала майже 1700 мешканців Костянтинівки.
“Близько тисячі — лише за останні два-три місяці, — зауважує Євген Каплін. — Серед них близько сотні поранених цивільних і десятки загиблих. Бували випадки, коли група заїжджала в місто, і просто на очах дрон влучав у велосипедиста — він гинув на місці, ми вивозили тіло. А якось команда їхала за заявкою на конкретну адресу, а туди щойно прилетів КАБ — евакуювали вже обгоріле тіло”.
Частина загиблих містян досі перебуває під руїнами знищених будинків. Щоб дістати тіла, потрібна спецтехніка, а її в місті вже немає.
“Часто люди залишаються до останку, бо бояться невідомості, — зазначає співрозмовник. — Інші кажуть, що тут їхня земля, що тут поховані родичі. До речі, у Костянтинівці вже працює російська пропаганда: по радіо розповідають, що евакуйованим начебто ніде жити, що евакуація коштує десятки тисяч гривень. Але це брехня. Ми евакуюємо людей безплатно, і ніхто нікого не залишає на вулиці. Є місця тимчасового перебування. Виїхати з міста можна й приватним транспортом, але водії беруть захмарні суми — за 8 кілометрів правлять по п’ять тисяч гривень.
За ці роки зустрічав пари пенсіонерів, які думають, що нікому не потрібні, а орендувати житло на пенсію не зможуть. Тут хоч стіни свої. Бачив населені пункти, які росіяни стерли з лиця землі, — і все одно там залишалися люди. Бачив, як на дев’ятому поверсі ставили буржуйки, як через обмороження втрачали кінцівки”.
Євген Ткачов умовно поділяє на категорії тих, хто досі залишається в Костянтинівці: “Перша група — це реальні “ждуни”, які чекають на “рускій мір”. Друга — умовні “ждуни”: старенькі, які сприймають прихід росіян як єдиний спосіб з’єднатися з родиною. У РФ справді багато вихідців із Донеччини. Третя — алко- та наркозалежні, яким усе байдуже. Четверта — адекватні пенсіонери з мінімальною пенсією, яким, по суті, байдуже, де бути жебраками — в Україні чи в Росії. І окрема група — чоловіки мобілізаційного віку. Найстрашніше, що разом із ними залишаються жінки та діти...”
