Антон Богач родом із Кропивницького. Після школи навчався на техніка-технолога з виробницт ва харчової продукції. Але, отримавши права на водіння транспортних засобів усіх категорій, став далекобійником. Зрештою придбав великогабаритну машину й розпочав власну справу — перевозив зерно. Одружився з коханою Наталією, п’ять років тому в них народилася донечка Дар'я.
“Коли почалося російське повномасштабне вторгнення, я відразу подався до військкомату. Хоч до того був визнаний непридатним до служби, — розповідає Антон Богач. — Потрапив до лав новоствореної 71-ї десантно-штурмової бригади. З квітня нас відправили на передову, де став водієм бойової машини. Привозив хлопців на лінію зіткнення й забирав звідти, евакуйовував поранених, обороняв позиції, штурмував ворожі окопи”.
Антон воював на Харківщині, Донеччині (Бахмут, Авдіївка, Нью-Йорк, Вугледар), зазнав кількох контузій.
А восени 2023-го його підрозділ долучився до контрнаступу на Запорізькому напрямку. “Я надавав допомогу пораненим у безпосередній близькості до ворога, виносив “трьохсотих” до машини, — ділиться співрозмовник. — 15 вересня ми виконували завдання між селами Роботине і Вербове. Приїхала бронемашина, щоб забрати тіла загиблих. У цей момент раптово з’явився російський танк, пролунав вибух — снаряд прилетів нам під ноги. Далі я нічого не пам’ятаю... Лише згодом дізнався, що двоє побратимів загинули. Дякувати Богу, я вижив”.
“Перед тим виїздом Антона на завдання у мене було погане передчуття, — каже дружина. — Та я пам’ятала слова коханого: “Все буде добре, не хвилюйся, я повернуся живим”. А тоді зателефонував майор і сказав, що чоловік поранений, що в нього щось з очима”. Дружина помчала до Запоріжжя, куди евакуювали важкопораненого солдата. У нього були відкрита черепно-мозкова травма, ушкодження обличчя, пробиті барабанні перетинки та легені, безліч осколків по всьому тілі. Наступні десять днів воїн був у комі.
“Спочатку мені й батькам Антона дозволяли заходити в реанімацію лише на п’ять хвилин. Чоловік був увесь у пов’язках, під’єднаний до крапельниць, із горла стирчала трубка... І хоч лікарі не давали жодних прогнозів, щоразу ми казали, як сильно його любимо. Просили боротися за життя й запевняли, що разом подолаємо всі труднощі”, — згадує Наталія. А коли воїн став приходити до тями, спершу відчув ноги й руки. “Зрадів, що кінцівки цілі. Але довкола була суцільна темрява, — каже боєць. — Подумав, що трохи підлікують очі й знову піду в бій”. Потім прийшов лікар і став промивати очні порожнини... Антон спитав дружину, що з ним сталося. “Вирішила сказати правду про те, що його очі не вдалось врятувати”, — мовить Наталія.
“Я подумав, що краще втратити ногу чи руку, а не зір, — ділиться Антон Богач. — Було страшно, проте не панікував. Зрозумів, що треба вчитись жити по-новому і рухатись далі”.
Спочатку воїна лікували й оперували в Дніпрі, потім — у столиці. “Рани від вогнепальних поранень гноїлись, процес загоювання був довгим і важким. Тож тривалий час я був прикутий до ліжка. Дружина й мама годували мене з ложечки, — розповідає воїн. — А якось мені захотілось піти в душ, встав, та через секунду впав, бо м’язи атрофувалися”.
У лікарні рідного Кропивницького боєць почав учитись усього заново — спершу стояти бодай секунду, далі — ходити, тримаючись за чиюсь руку. Там Антону встановили перші очні протези. Коли після лікування повернувся додому, каже, що орієнтуватись було просто, бо добре все пам’ятав. Почав освоювати навколишній простір завдяки білій тростині. “Треба було перебороти себе, вийти на вулицю, бо розумів: усі на мене дивитимуться. Крім того, доводилось вивчати кожен камінчик під ногами”, — каже Антон.
Згодом боєць потрапив до Львова на навчання у “Точку дотику” (проєкт для незрячих воїнів), де завдяки спеціалістам вчився правильно вставати, сідати, доглядати себе й ходити за допомогою тростини — безпечно для себе й оточення. “Це дуже тривалий процес — вчитися цього треба все життя, — зауважує. — Але я вже можу самостійно виходити на вулицю й до магазину. Планую освоїти їзду в громадському транспорті. Проблема в тому, що наше суспільство не дуже готове до взаємодії з незрячими. Бувало, що хтось мовчки підходив, брав за руку й кудись мене вів. Не розуміючи, що я зосереджений на дорозі. Такі дії провокують лише агресію. Тож, якщо хочете допомогти, спершу варто привітатись і спитати, чи можете бути корисними”.
Антон Богач уже навчився самостійно користуватись мобільником та комп’ютером, почав вивчати програмування й англійську. А ще — освоїв фах масажиста, пройшов курси, отримав сертифікати, придбав обладнання й почав власну справу. Взимку йому встановили нові очні протези з якісного матеріалу, візуально їх важко відрізнити від справжніх очей.
“Разом із дружиною розповідаю в соцмережах про життя незрячих — про вільний час, хобі й реалізацію ідей. Якось завдяки небайдужим вдалось зібрати сто тисяч гривень, тож придбав для воїнів “Мавік” і дві батареї до нього. Нині ця “пташка” виконує бойові завдання”, — зазначає 27-річний Антон, який тепер проходить черговий етап реабілітації — у Вінниці. Він запевняє, що має ще чимало планів. “Незрячих не треба жаліти. Важливо підтримувати їх у всіх починаннях і разом вчитися жити по-новому”, — додає дружина Наталія.
