Під час боїв на Миколаївщині Віталій Бережок відбив танк у противника, перед тим знищивши його екіпаж. Утім куля снайпера таки дістала нашого бійця. Він загинув. Посмертно його нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Ще у 2014-му Віталій Бережок отримав повістку. Після медкомісії почав службу у 128-й гірсько-піхотній бригаді.
“Він ніс службу на Дебальцівському напрямку, а там було справжнє пекло, — розповідає 31-літня Марина Бережок, дружина загиблого. — Пам’ятаю, як щоранку чекала дзвінка із заповітним словом — “живий”...
У листопаді того ж року під час виконання бойового завдання Віталій зазнав важкого поранення. Біля нього вибухнув снаряд, чоловік дістав сильну контузію, а в коліні порвались меніски. Віталія доправили у вінницький шпиталь. Пригадую, як сім годин, протягом яких рятували ногу, я молилася біля операційної. А потім дякувала Богові, коли все минуло щасливо”.
Опісля було пів року реабілітації. Відтак Віталія Бережка комісували. Він важко це переживав, рвався на передову, але йому давали зрозуміти, що буде кориснішим у тилу. Тому заснував спілку учасників бойових дій і допомагав чим міг ветеранам АТО. Решту часу працював на будівельних роботах, щоб прогодувати родину…
24 лютого, згадує Марина, вона, як і більшість українців, прокинулася від вибухів. Увечері чоловікові принесли повістку. Віталій Бережок потрапив до 35-ї бригади морської піхоти, яка боронила південь країни.
“Ми спілкувалися текстовими повідомленнями. Чоловік не приховував, що там пекло, що це гірше, ніж те, що він пережив у 2014 році, — каже Марина. — Розповідав, що від багатьох сіл лишилися згарища, також — про великі людські втрати. Проте віри у нашу перемогу ні на секунду не втрачав”.
Коли рашисти випустили ракети по Вінницькому аеропорту, дружина з сином вирішили їхати до Польщі. Чоловік їх підтримав, мовляв, так і йому буде спокійніше.
“Віталій записав голосове повідомлення, аби ми дали знати, коли перетнули кордон. А за кілька годин зв’язок з ним обірвався, — згадує Марина. — Як розповіли потім його побратими, мій чоловік відбив ворожий танк, знищивши його екіпаж, і вже їхав у ньому на свої позиції. Коли закінчилось пальне, Віталій висунув голову, аби покликати побратимів на допомогу. В той момент у нього поцілив снайпер рашистів... Врятувати його не змогли... Два дні нам офіційно не давали підтвердження про смерть, тому я далі вірила, що чоловік живий”.
Два дні нам офіційно не давали підтвердження про смерть, тому я далі вірила, що чоловік живий.
Поховали Віталія Бережка з військовими почестями у рідному Забужжі. Дружина та син, які перебували за кордоном, змогли приїхати на його могилу лише за кілька тижнів. Марина вже на кладовищі повідомила 9-річному сину, що тато-герой тепер оберігає його з небес як янгол...
