Уродженець села Березець, що на Львівщині, загинув у нерівному бою з окупантами поблизу Волновахи.
503-й батальйон під командуванням Павла Сбитова прийняв на себе основний удар одразу трьох батальйонних тактичних груп рф. Ворог зазнав важких втрат, але цей бій став останнім для українського офіцера...
“Павло більше як половину життя був військовим. У 15 років він вступив до Військового ліцею героїв Крут, далі — в Академію сухопутних військ. Звідти пішов одразу на фронт, на Маріупольський напрямок, — каже 42-річний отець Андрій Зелінський, капелан морських піхотинців у 2017 — 2018 роках. — Ми познайомились власне на фронті. Я як духівник відвідував різні позиції на півдні Донеччини, і Павло мене супроводжував. Ми завжди йшли разом...
Його називали “Академіком” — це був позивний командира роти, і він дістався Павлу “у спадок” від попереднього. Але то був виправданий позивний — Павло Сбитов був дуже розумною людиною. Пробачте, мені досі важко казати “був”...
Отець Андрій додає, що Павло завжди пишався службою у морській піхоті. “Його характер і професійний досвід гартувались в умовах війни, — каже отець. — Його дуже поважали навіть старші військові, якими керував. Він був хорошим товаришем, вірним своїй боротьбі, своїм побратимам, нашій спільній перемозі”.
Колись в одному з інтерв’ю Павло сказав, що його сім’я була проти рішення стати військовим. “Він був першим військовим у родині, — каже 29-річна Соломія Дмитрів, двоюрідна сестра. — Ріс звичайним хлопчиськом, грав у футбол, настільний теніс. А в 14 прийняв рішення стати військовим.
Його батьки дійсно були дуже проти, але Павло сам визначив свою долю і в 15 покинув рідний дім.
Приїздив додому нечасто — тільки тоді, коли мав звільнення. Але це завжди були дуже теплі родинні зустрічі. Пригадую, влітку ми смажили шашлики, Павло взяв гітару і заспівав слова “Скрябіна” “Мам, ти мені вибач, що я став дорослим...” Він надзвичайно красиво співав”.
Соломія каже: коли хтось запитував Павла щось про бої, він просто відповідав: “Усе добре”. “Не любив, коли йому писали: “Тримайся! Повертайся живим!” — пригадує жінка. — Казав моєму чоловікові: “Краще пишіть “Покладіть їх всіх і тоді будемо святкувати Перемогу”. Павло не боявся смерті і не вважав, що те, що він боронить стільки років свою країну, — це якийсь особливий героїзм. Він просто був на своєму місці...”
“Ми познайомились на весіллі у друзів, де були свідками, — каже подруга Павла 29-річна Олена Плиндіна. — У нас була чудова дружна компанія, один Новий рік ми зустрічали разом. Зробили тоді вечірку в стилі “мафії”, хлопців з морпіхоти попросили одягти цивільне, прикрасили їх метеликами й підтяжками (усміхається. — Авт.). До речі, Павлу дуже пасував його парадний білий однострій та бірюзовий берет — я бачила його таким у 2019-му, на офіцерському балі 503-го батальйону. Паша дуже красиво танцював!
А як він співав! У караоке йому не було рівних. Павло був дуже добрим другом. Вмів і пожартувати, і про серйозне поговорити.
Коли довідалась про його загибель, одразу згадала одну нашу розмову. Павло ще вчився в Академії, коли на Сході почалась війна. Додому, на Львівщину, привозили загиблих героїв. І курсанти несли цинкові труни на своїх плечах. Пригадую, Павло казав, наскільки це було важко морально, розуміти, що ти несеш свого
побратима...”
...Морського піхотинця поховали в рідному селі Березець. Указом президента майору Павлові Сбитову присвоїли звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як і чому український народ став феноменом сучасного світу
