Він порадував читачів багатьма романами, як-от “Кров людська — не водиця”, “Правда і кривда”, “Чотири броди”, “Дума про тебе”, повістями — “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”, а також — п’єсами, поетичними збірками. Розповідаємо цікаві факти про життя і творчість видатного художника слова.
“Михайло Стельмах народився у селі Дяківці, що на Вінниччині. Там досі збереглась хатина, в якій проживав письменник, — розповідає Оксана Голованюк, директорка КЗ “Літературно-меморіальний музей М. П. Стельмаха”. — Згодом у своїх повістях “Гуси-лебеді летять” та “Щедрий вечір” Михайло Панасович конкретно описав рідне село, свою родину, цікаві історії з дитинства та колорит подільського краю з його обрядовими піснями.
Михайло був єдиним сином у своїх батьків. У доволі ранньому віці опанував читання. Пізніше згадував, що найбільше до душі йому припав “Кобзар” Шевченка й “Тарас Бульба” Гоголя. У 1921 році пішов до школи, відразу в другий клас — настільки гарно читав і писав. На всю родину була лише одна пара чобіт, тому в люті морози й негоду тато носив його до школи на руках, загорнувши у свою кирею (плащ із сукна. — Авт.).
У 1932 році Михайло Стельмах закінчив філологічний факультет Інституту соціального виховання (нині — Вінницький педагогічний інститут. — Авт.). До речі, він був першим вихідцем зі свого села, хто отримав вищу освіту. “У нас навіть збереглось фото його випускного альбому. Михайло був гарним студентом, тому ще на рік його залишили працювати на кафедрі, — додає Оксана Голованюк. — Опісля трохи вчителював на Поділлі, потім — на Київщині. Діти його дуже любили. Саме зі школярами він почав фольклорно-пошукові експедиції. Тоді це було ноу-хау. Учні зі своїм вчителем загалом записали й випустили десять альбомів пісень! Михайло Стельмах з дитинства був залюблений в українську пісню”.
У 1939-му він вступив на курси літераторів при Спілці письменників України. Проте почалась Друга світова війна і його мобілізували до армії.
“Михайло Панасович пройшов усю війну, був двічі поранений, — розповідає співрозмовниця. — Перший раз — у 1941 році в Білорусі, а вдруге, в 1944-му, уламком авіабомби під Львовом. Ці травми давались взнаки все життя. Після війни отримав посаду наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР”.
Попри те, що більшість своїх творів Стельмах писав у жанрі типового соцреалізму, він один із перших у післявоєнній художній літературі порушив тему Голодомору 1932 — 1933 років і масових репресій. Власне через це його роман “Чотири броди” не друкували чотири роки. Дружина Ярослава — старшого сина Михайла Стельмаха, теж письменника, у своїй книзі спогадів розповідає: “А що таке для письменника, перекладеного 40 мовами світу, книга, що лежить у шухляді?! Стельмах увесь чорний ходив... Тільки після того, як прийшов Загребельний, який став головою Спілки, книгу надрукували, і Михайло Опанасович хоч перед смертю потримав її у руках”.
“Саме за цей твір він згодом отримав Шевченківську премію, — зауважує Оксана Голованюк. — І ще один цікавий факт. Будучи відомим письменником та лауреатом чи не всіх можливих премій, депутатом Верховної Ради СРСР (6 — 10 скликань), Михайло Панасович ніколи не був членом комуністичної партії. Мабуть, чи не єдиний з когорти радянських письменників. Ба більше. Чимало літературознавців та істориків сходяться на тому, що Стельмах допомагав українським підпільцям. Минулого року син письменника Дмитро передав до музею підшивки західноукраїнських газет 1927 — 1935 років. Стельмах зберігав їх на горищі на дачі в Ірпені. Звісно, на ті часи то було заборонено”.
Михайло Стельмах був щасливим у сімейному житті. У 36 років одружився із Лесею Анатоліївною, яка родом з Кам’янця-Подільського. “Вони були дуже гармонійною парою. У шлюбі народилось троє дітей — Ярослав Стельмах, який був також дитячим письменником та драматургом, створив понад 20 самобутніх п’єс. Але він, на жаль, у 2001 році загинув у аварії, — розповідає директорка КЗ “Літературно-меморіальний музей М. П. Стельмаха”. — Дочка Марта — філологиня і нині мешкає в Австралії. Син Дмитро, письменник і перекладач, раніше жив у Ірпені, але з початком великої війни переїхав за кордон”.
За словами співрозмовниці, Михайло Стельмах ніколи не забував про рідне село, часто туди приїжджав. “У 1961 році він став лауреатом Ленінської премії. Й отримані десять тисяч радянських рублів подарував на будівництво школи у Дяківцях, — каже пані Оксана. — Привіз їх у звичайній валізці й на зборах села передав директору. У закладі, збудованому на кошти письменника, досі навчаються діти”.
Помер митець 27 вересня 1983 року внаслідок онкології. Похований на Байковому кладовищі. На його честь названо вулиці у Києві, Вінниці, Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших населених пунктах. “Коли були бойові дії на Київщині, то один зі снарядів упав неподалік дачі Михайла Стельмаха в Ірпені. Трохи пошкодило покрівлю, але дім зберігся, — зауважує директорка. — Це справді диво”.
