“Мій батько, Степан Курман, належав до Служби безпеки УПА, мама Марія була районовою зв’язковою та медсестрою, її брат був вояком, дід Петро і бабуся Анна Кушніри теж допомагали повстанцям, — розповідає 74-річний пан Богдан із села Добряничі на Львівщині, колишній вчитель математики.
— У нас удома був навчальний пункт медсестер для УПА, лікар та досвідчені медсестри вчили добровольців подавати першу допомогу. Ці люди жили в нас таємно, переховуючись на горищі.
Наприкінці сорокових мого батька заарештували, засудили до смертної кари, яку потім замінили на 25 років ув’язнення. Мама у цей час переховувалася. Мене виховували дідусь і бабуся. А щоб нас не вивезли до Сибіру, записали як свого сина, отож я всі ці літа прожив як Богдан Петрович Кушнір, а не як Богдан Степанович Курман. Бабу називав мамою, а діда — татом”.
Згодом мати пана Богдана повернулася у село. Пішла працювати в колгосп. “Усе життя боялася, що і по неї прийдуть, що нас усіх вивезуть до Сибіру, була пригнічена, зламана морально, жила у страху”, — згадує чоловік.
Тато відбував ув’язнення у Воркуті. “Як і мій вуйко, мамин брат, — уточнює чоловік. — Після смерті Сталіна їм оголосили амністію, але не дозволяли жити на Західній Україні. У наше село тато повернувся ще через кілька років, але дуже хворим — йому відбили печінку, невдовзі він помер...”
Насамкінець чоловік згадує розмову з татовим побратимом із сусіднього села, що відсидів 25 років у Воркуті. “Я питав його: “Було ж зрозуміло, що боротьба проти радянської армії, яка розбила нацистську Німеччину, була самогубством. Чи варто було боротися проти такого сильного режиму?” А він відповідав: “Так. Треба було боротися. Ми своєю кров’ю будували незалежну Україну. Якби це повторилося, я б вчинив, як тоді”.
Ці слова я запам’ятав на все життя. І тепер знаю: лише з такими відданими людьми можна збудувати успішну державу!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також незвичайну заробітчанську історію
