Руслан Пригода народився й виріс у Львові. Після школи навчався в Академії друкарства, а от працював у сфері торгівлі — займався обліком матеріальних цінностей. Шість років тому побрався з коханою Галиною. Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, відразу пішов до військкомату. Тоді його відправили додому, бо не проходив строкової служби й не мав бойового досвіду, сказали чекати повістки. Тож взявся волонтерити.
Минулого літа львів’янина мобілізували. Після навчання на полігоні потрапив до лав 41-ї окремої механізованої бригади, став розвідником. Взяв позивний “Рудольф” — так його називали на роботі через руду бороду. “У вересні ми поїхали “за кордон”, — каже солдат Пригода. — Виконували завдання на території Курщини. Якось мали зайти в село Ольгіно й закріпитись там. Але один з наших підрозділів потрапив в оточення, з якого вийшов із багатьма пораненими, і ми взялися їх евакуйовувати. Висувались маленькими групами, аби не привертати увагу ворога. Моя група із семи бійців виносила пораненого на ношах, коли почало сутеніти. То найбезпечніший час, адже дрони, які літають вдень, вже “не бачать”, а ті, що працюють вночі, ще “не бачать”. Але, дійшовши до точки евакуації, дізналися, що наш медевак підірвався на міні. Довелось чекати на іншу машину”.
Згодом, евакуювавши всіх поранених, воїни дістали наказ висуватись на іншу точку. Рухались поміж сільськими хатами. До лісомуги залишався кілометр — треба було перебігти поле. Але там наших воїнів засікли ворожі безпілотники. Пролунали два вибухи. “Я не відчув болю, лише побачив, що ліва нога й рука — закривавлені. Побратим з позивним “Еней” допоміг накласти турнікети й по рації доповів, що потрібна евакуація. Коли приїхала машина, знову налетіли дрони, — згадує “Рудольф”. — У машину на ходу застрибували побратими, а нам з “Енеєм” не вдалось. Коли над нами завис дрон, я лише подумав: якщо буде скид, нехай все станеться одразу, аби не мучитись. Після вибуху відчув, що ударною хвилею зламало щелепу, виплюнув кілька зубів”. Тоді підповз “Еней”, наклав Руслану турнікет на праву ногу, яку поранило численними осколками, і потягнув пораненого до лісосмуги. “Лиши мене. Рятуйся сам”, — просив. Але “Еней” не слухав. Нарешті вони почули двигун медевака. “Побратим взяв мене на руки й поніс. Не розумію, як йому це вдалось”, — ділиться “Рудольф”. — Закинув, як колоду, в кузов, і застрибнув сам. І всю дорогу притримував, аби я не випав”.
Коли пораненого розвідника доставили до стабпункту на території Курщини, його ліва нога вже була синьо-фіолетового кольору, пальці майже не рухались. “До тями прийшов у сумській лікарні, відгорнув покривало й побачив, що ліву ногу ампутували вище коліна, ліва рука була пошматована, а на правій нозі стояв апарат зовнішньої фіксації”, — згадує воїн. Розвіднику багато разів переливали кров. “У мене незначне поранення”, — написав дружині. А що Галину не поінформували, куди саме його доставили, до пошуку доєдналася її мати Марія — волонтерка. “Руслан мені не просто зять, а син, моя третя дитина, — каже Марія Салабай. — Почала обзвонювати всіх, благала сказати правду”. Дізнавшись, що Руслана перевезли до столиці, одразу ж
туди поїхала. Зайшовши до реанімації, ледве стрималася, аби не розплакатись. “Синочку, ми тебе любимо, все буде добре. Головне, що ти живий”, — запевнила. Відтоді рідні не залишали Руслана ні на хвилину, годували через трубочку. Він не міг говорити, тож спершу писав свої прохання на аркушику (згодом рідні принесли для цього спеціальну дошку).
На лівій нозі почали відмирати тканини, тож лікарі кілька разів проводили реампутацію. Зрештою сказали пані Марії, що, можливо, доведеться ампутувати всю ногу разом із суглобом. “Я виходила надвір поплакати, молила Бога, щоби все було добре. Тоді як Руслан, попри страшний біль, дуже мужньо тримався. Ще й нас підтримував”, — каже жінка.
Опісля воїна доставили до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), там провели ще кілька реампутацій, вкотре переливали кров, зробили пересадку власної шкіри на праву ногу, видалили осколок з правого передпліччя. Чимало осколків залишилось у тілі Руслана. Нарешті процес відмирання тканин вдалось зупинити на рівні верхньої третини стегна.
Загалом воїн переніс кілька десятків операцій. Наприкінці березня з його правої ноги зняли апарат зовнішньої фіксації, відтоді почав самостійно ходити. Спершу, спираючись на ходунки, тоді — за допомогою милиць. Нині, чекаючи на протезування, працює в НРЦ “Незламні” над відновленням ушкоджених кінцівок. “У лівій руці є гіперчутливість до температури, тоді як розпізнавати дрібні деталі не можу, — каже Руслан. — Наприклад, відчуваю холодну скрепку, але коли вона нагрівається від долоні, втрачаю відчуття. А під час ходьби ця рука швидко втомлюється, і вже не можу тримати опору, доводиться відпочивати”.
Попри все, він не марнує жодної хвилини. Активно волонтерить, аби забезпечити побратимів усім потрібним, а недавно навіть взяв участь у благодійному марафоні. Також планує опанувати цивільні дрони, які задіюють у сільському господарстві. “Раніше з дружиною любив мандрувати горами. Тож після протезування мрію піднятись на котрусь із карпатських вершин. А ще — повторити наш весільний танець, — ділиться 38-річний Руслан Пригода. — Вірю, що все мені вдасться”. За словами воїна, саме завдяки турботі найрідніших він не втрачає жаги до життя.
