Він родом з Миколаєва. Осиротів у десятирічному віці, відтоді його виховувала бабуся. Після школи здобув освіту в університеті й працював у школі вчителем фізкультури та допризовної підготовки. 15 років тому одружився з коханою Тетяною, яка народила йому двійко синів — Володимира й Олександра. А оскільки з дитинства Андрій займався олімпійським карате, вирішив створити спортивний клуб, який назвав “Панда”. Тренував дітей від чотирьох років до підліткового віку, а дружина допомагала вирішувати адміністративні питання.
“Після початку повномасштабного вторгнення приєднався до місцевої ТрО, — розповідає Андрій Тарасов. — Згодом пішов служити в ЗСУ й потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Взяв собі позивний “Панда”, став начальником зв’язку штабу батальйону. Брав участь у боях на Донеччині, Запоріжжі та Херсонщині”. Тим часом, на прохання батьків вихованців, Тетяна відновила роботу спортивного клубу, який розміщується у безпечному підвальному приміщенні. “Тренером став наш старший син, тоді як Андрій за можливості приєднувався в онлайн-режимі до занять — коригував, підказував”, — каже дружина воїна.
Увечері 21 лютого минулого року Тетяні Тарасовій зателефонувала посестра її чоловіка: “Андрій — трьохсотий, його оперують”. Згодом дружина дізналась, що того дня у штаб батальйону, який дислокувався поблизу Чорнобаївки, ворог спершу влучив КАБом, а потім — ще двома ракетами “Іскандер”. Дев’ятеро бійців загинули, Андрій Тарасов опинився під завалами будівлі, зазнав важких ушкоджень (зокрема, переломів таза, стегнових кісток, закритої черепно-мозкової травми), втратив майже 2,5 літра крові. У Херсоні кістки воїна буквально збирали докупи, встановили апарати Ілізарова, стабілізовували стан. Вночі після операції Андрій згадав номер дружини й подзвонив їй з телефона лікаря: “Я живий”.
Зранку важкопораненого “Панду” транспортували в Одесу, куди й примчала дружина. Але його стан раптово погіршився: розвинувся набряк головного мозку та легень (а відтак гіпоксія, яка загрожувала роботі всього організму). Воїна ввели в медикаментозну кому, щоб урятувати життя. “Коли я зайшла в реанімацію, побачила тіло Андрія у крововиливах темно-фіолетового кольору, ноги — на витяжках, у залізних апаратах... Йому постійно крапали кров, плазму та величезну кількість медикаментів, харчування отримував через зонд, — пригадує дружина. — Наступну операцію на лівому стегні хірурги змогли зробити лише через 45 днів після поранення. За цей час Андрій втратив приблизно 20 кілограмів”.
Опісля у Києві пацієнтові зняли трахіостому (спеціальну трубку, яка встановлюється у трахею, коли людина не здатна дихати самостійно). Але він не міг розмовляти, бо ще не працювали голосові зв’язки. Лише в травні, коли “Панду” перевели до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), він нарешті почав шепотіти. “Важко було зрозуміти слова, але то була справжня перемога! Проте довгий час чоловік не пам’ятав, хто я. Згодом почав кликати мене: “Мама”... Я показувала йому фото наших рідних і друзів, поволі він став когось впізнавати. А тоді згадав і мене! — провадить Тетяна. — Зрештою, коли його стан дозволив, хірурги почали рятувати роздроблені кістки правої ноги”. Зокрема, зіставляли фрагменти стегна, тазової кістки й надколінника, провели внутрішню фіксацію титановими пластинами. А торік 19 грудня воїн уперше став на ноги й зробив декілька кроків.
“Тоді у нього був такий стан, як у безпорадної дитини... Потрібно було вчитися заново, наприклад, складати бутерброд чи вдягати футболку... Загалом після поранення Андрій переніс приблизно 20 оперативних втручань. Але ми радіємо кожному новому досягненню чоловіка”, — каже Тетяна.
Увесь цей час дружина була поряд із коханим, тож їхнім синам довелось швидко подорослішати. Мати дозовано повідомляла дітям про наслідки поранення й стан батька. Лише коли він почав усе згадувати, сини (яким зараз 15 і 10 років) вперше приїхали, аби побачитись з татом. Це сталося на Різдво.
Тепер “Панда” ходить, спираючись на милиці чи ходунки, заново опановує читання, письмо й математику. А днями вперше зайшов у басейн і трішки поплавав. “Попереду ще багато операцій, але з Божою поміччю і завдяки невтомній роботі лікарів ми вже викарабкались. Найгірше — позаду”, — твердить Тетяна. А 36-річний старший лейтенант Тарасов додає: “Після відновлення планую повернутись до рідного Миколаєва й знову тренувати дітей”.
