Сергій Красніков із села Уди, що на Харківщині, пішов на війну добровольцем. І мужньо захищав Україну, до кінця залишаючись вірним військовій присязі. Життя солдата обірвалось у селі Оріхово-Василівка Бахмутського району внаслідок ураження уламками ворожих снарядів. Рідні дізналися про це не відразу...
“Дитинство у мого чоловіка було важке, він навіть не запам’ятав свого тата, який молодим загинув в аварії, — розповідає дружина бійця Наталія Краснікова. — А коли мав десять років, онкохвороба забрала його матір. Сергій, його брат та дві сестри залишилися круглими сиротами. Щоб заробити на життя, Сергій із 15 років працював різноробом. Часу та можливостей здобути після школи спеціальну освіту в нього не було. Але Сергій мав золоті руки. Працював на пилорамі у Харкові, а потім — у Золочеві. У чоловіка було багато друзів, він був безвідмовний. Йому могли зателефонувати серед ночі й просити про допомогу, і він ніколи не відмовляв”.
Сергій та Наталія — обоє з села Уди. “Ми одне в одного були першим та єдиним коханням, — каже жінка. — Разом 19 років, і я жодного разу не пошкодувала, що обрала його. Першою народилась наша дочка Анастасія, їй тепер 17 років. Далі ми стали батьками Євгена, Кирила та Руслана. Наймолодшій, Аліні, сім років. Сергій казав, що зробить усе, аби життя дітей було кращим, ніж його. Так хотів повести доньок до шлюбу, одружити синів. Не судилось”.
Із 10 березня 2022 року Сергій Красніков служив у харківській ТрО 127-ї бригади 227-го батальйону. Разом з побратимами звільняв Харківщину, потім воював у Козачій Лопані, де у червні того ж року дістав своє перше тяжке поранення.
“Сергій пережив шість складних операцій, його звільнили від служби через стан здоров’я. Але чоловік потай від нас знову попросився на фронт. І досі загадка, як він пройшов медичну комісію, — додає Наталія Краснікова. — На всі мої запитання повторював: “Хто, як не я, захистить мою родину?”
Сергій Красніков загинув 12 травня 2023 року. “Напередодні ми ще розмовляли з татом. Він попросив поїхати до військкомату забрати його нагороди — орден “За мужність” ІІІ ступеня та нагрудний знак “За зразкову службу”, — каже дочка бійця Анастасія Краснікова. — Фотознімки з нагородами мама переслала батькові через месенджер. Але він уже не відповів. Потім ми дізналися, що тато потрапив під ракетний удар під час виконання бойового завдання. Спочатку його вважали безвісти зниклим. Ми були на упізнанні, але тіло сильно обгоріло. Ми здали ДНК і тільки через три місяці змогли поховати тата на Алеї Слави у Золочеві. Мені б дуже хотілось, щоб батько хоча б посмертно був удостоєний звання Героя України. Адже він, маючи п’ятьох дітей, міг би спокійно сидіти вдома чи законно виїхати за кордон. Проте тато взяв до рук зброю і бився за мирне небо над Україною до останку”.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Краснікову Сергію Михайловичу
