Він ще змалку мріяв носити форму, тому після школи вступив до військового ліцею. А під час навчання в академії сам попросився на фронт, щоб зі зброєю в руках боронити країну. Анатолій Сіненко, боєць прикордонного загону імені Героя України полковника Євгена Пікуса, виконував завдання на Бахмутському напрямку, не раз дивлячись смерті у вічі. Останній свій бій воїн прийняв восени 2024 року.
“Син був не по роках мудрий, завжди поміркований, чітко знав, чого хоче, — розповідає мама воїна Інна Сіненко. — Після восьмого класу Толя заявив, що вступає у Тульчинський військовий ліцей. А згодом, вже отримавши диплом, подав документи в Національну академію державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Але не вистачило балів, і всю дорогу ми їхали разом та плакали. Зрештою, щоб не втрачати часу, Толя вступив у Вище професійне училище у Вінниці та здобув професію пожежника-рятувальника, пройшов курси з надання першої медичної допомоги. Опісля знову спробував свої сили і став курсантом омріяної академії. Провчившись лише рік, влітку 2023- го син підписав контракт і став інспектором прикордонної служби, помічником гранатометника бригади Гвардії наступу “Помста”. Звісно, я переживала, бо в країні страшна війна, а мій син і життя ще не бачив. Але він був непохитний. Мав позивний “Монтана”, це один із героїв кримінальної драми, фільми на цю тематику йому дуже подобались. Перший час Толя служив на Волині, Черкащині, а далі була Донеччина”.
Мужній захисник виконував бойові завдання у Часовому Яру, Дружківці, Бахмуті. “Нерідко Анатолій допомагав вивозити поранених, викликаючи ворожий вогонь на себе, — додає співрозмовниця. — За це був нагороджений командуванням 93-ї ОМБр “Холодний Яр” відзнакою. Але своїми нагородами син ніколи не хизувався. Наголошував, що на війні треба жити одним днем, бо не знаєш, що станеться завтра”.
За словами матері, незадовго до загибелі Анатолій закохався у дівчину, планував познайомити її з батьками — у найближчій відпустці. Проте не встиг.
“Під час останньої розмови син повідомив, що знову їде на позицію у Курдюмівку, яку вони з бійцями тривалий час втримували і яка перебувала під шквальним ворожим вогнем. 1 жовтня Толя встиг скинути відео, де він лежить поранений. Більше слухавки не брав, — каже мати. — Згодом з’ясувалося, що сина з побратимами росіяни обстріляли, коли вони виконували бойове завдання. А коли поранених евакуйовували, противник кинув по них вибухівку із дрона. Майже два тижні побратими не могли забрати його тіло з поля бою. До того часу я все ще вірила, що син живий, що, можливо, у полоні. Але після впізнання надія померла... Це найстрашніше для кожної матері — цілувати холодні губи, гладити понівечені пальчики своєї дитини”.
Поховали Анатолія Сіненка з військовими почестями у Вороновиці на Вінниччині, де він народився і ріс. Мати сподівається, що посмертно його удостоять звання “Герой України”, тому зареєструвала відповідну петицію.
