Для Карини батько був прикладом у всьому. Він на самому початку великої війни рвався боронити державу, і це не стало для неї несподіванкою. Бо знала — по-іншому тато не може.
“Уже скоро минає два роки, як його нема, а біль не вщухає. Щовихідних їдемо на кладовище, щоб наговоритись з ним, пригостити запашною кавою, — розповідає дочка воїна. — Тато виріс у Вінниці, тут закінчив профтехучилище. Працював робітником та водієм маршрутного транспорту. Кожну вільну хвилину присвячував нам із сестрою та братом. Завжди мав багато друзів”.
За словами доньки, з початком повномасштабного вторгнення Віталій Медведський оббивав пороги військкомату — просився на фронт. Проте діставав відмову. Мовляв, чекайте дзвінка. Навесні 2023-го йому таки дали повістку.
“Батькові дуже боліла трагедія Бучі, Маріуполя та інших українських міст. Він наголошував, що не може спокійно сидіти вдома, коли росіяни вбивають наших дітей, — каже Карина. — 5 квітня тато був уже у війську, потрапив до 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Взяв собі позивний “Маестро”, адже любив співати, грав на гітарі. Спочатку його відправили на Кіровоградщину, потім — до Бахмуту. Востаннє виходив на зв’язок 18 квітня, а далі — тиша”.
Пізніше родина воїна дістала повідомлення, що після виконання бойового завдання і ворожого обстрілу фосфорними бомбами Віталій Медведський вважається безвісти зниклим.
“Це було дуже важко прийняти, але я старалася триматись. Жевріла надія, що батько живий, що, можливо, у полоні. Але 20 травня нам надійшло остаточне підтвердження його загибелі. Далі була важка процедура впізнання, — додає дочка. — Тато встиг прослужити всього кілька тижнів, але до останнього подиху був вірний присязі”. Поховали 51-річного воїна на Алеї Слави Центрального кладовища Вінниці.
Карина не приховує — перші місяці після похорону були нестерпними, вона постійно плакала. І ось одного дня її осяяла ідея.
“Тато понад усе любив каву — американо. Він міг його пити тричі на день, — зауважує. — А ще мріяв мати свою кав’ярню. Я взялась шукати приміщення й минулого року напередодні Різдва відкрила кафе “Маестро”. Кожен куточок у ньому нагадує про тата. У закладі багато його світлин, картини з нотами. Мрію проводити там незабаром майстер-класи і збирати кошти на армію. Коли відвідувачі цікавляться історією кав’ярні, з гордістю розповідаю їм про свого батька-героя. Вірю, що він пишався б мною”.
