Коли розпочалася повномасштабна війна, тернополянин Тарас Гондз добровільно пішов захищати Україну. Фахи психолога й фармацевта, які здобув у мирному житті, стали воїну в пригоді. Молодший сержант із позивним “Док” служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Поліг на Донеччині влітку цього року від кулі снайпера.
Тарасові родичі по батьковій лінії були лікарями. Тому після школи він вступив до Чортківського медичного коледжу. А згодом заочно навчався на фармацевта та в Тернопільському педуніверситеті імені В. Гнатюка на факультеті педагогіки й психології. Після третього курсу юнак поїхав за кордон на заробітки.
“Син довго працював на чужині. І раптом вирішив відновити навчання в університеті, — розповідає Ольга Гондз, мама воїна. — Бакалаврську роботу захищав уже з передової, оскільки, попри відпустку, його терміново викликали до війська. Син вступив на магістратуру, але навчання завершити не судилося”.
У лютому 2024-го Тарас Гондз пішов до військкомату. “Його товариша тоді не взяли до війська, а син сказав: “Ану я спробую, може візьмуть”, — згадує з сумом мати. — А вже увечері рішуче заявив, що підписав контракт на рік”. Спочатку тернополянин служив у місцевій теробороні, був на навчанні в Яворові, а згодом поїхав на фронт. Мав позивний “Док”.
9 липня 2022 року під час ракетного удару по Часовому Яру (тоді загинули 48 осіб, серед них — дитина) Тарас допомагав працівникам ДСНС рятувати постраждалих в одному з гуртожитків, був контужений. За мужність та професіоналізм воїна нагородили медаллю “За збережене життя”.
Мати нечасто телефонувала синові, боялася наразити його та побратимів на небезпеку. Лише дивилася, чи є Тарас у соцмережах. Як бачила, що блимає зелений вогник, на серці легшало. Пані Ольга каже, що вони більше переписувалися. “Мамо, сьогодні мені довелося витягати з-під землі дев’ятьох побратимів. Це були мої командири. Важко все це”, — тремтячим голосом згадує мати розповіді сина.
“Ми познайомилися в Яворові на полігоні. Я повернувся з Італії, де прожив 25 років, аби захищати свою державу, — додає побратим воїна Ярослав Миколаїшин. — Бачив “Дока” в роботі. Це був справжній вихор, добрий ангел, який з’являвся наче нізвідки й рятував усіх. Я теж завдячую Тарасові тим, що живу... Після війни він мріяв працювати психологом і допомагати хлопцям і дівчатам, які повернуться з фронту, адаптуватися у цивільному житті. Але доля розпорядилася інакше”.
13 липня 2024 року біля міста Залізне, що на Донеччині, у Тараса поцілив снайпер. “Куля зрикошетила в хребет, зачепила дві нирки, — зауважує Ольга Гондз. — Сина довго не могли забрати з поля бою. На біду, в його наплічнику не виявилося потрібних ліків та спецзасобів. Він усе віддав побратимам”. Урешті-решт воїна евакуювали. Та дорогою до лікарні він помер.
Мати дізналася про трагедію, коли була в церкві. “Тітко Олю, погана новина: немає з нами вже Тараса”, — сказав по телефону його друг. “Не може бути! Це неправда! Я не вірю!” — кричала на увесь голос жінка, до якої збіглися всі присутні в храмі. “Коли я побачила свою мертву дитину, то зрозуміла, що за той короткий час війни він постарішав на кількадесят років. Настільки його виснажили бої”, — мовить згорьована мати.
Поховали воїна на Микулинецькому кладовищі в Тернополі. За декілька тижнів перед його загибеллю Ольга Гондз збирала гроші на машину для частини, де служив її син. Тарас поїхав тоді за привезеною із-за кордону автівкою. Але машину слід було ще трохи підремонтувати. Тож “Док” доручив цю справу своєму другові, а сам повернувся на фронт. Після похорону придбане авто таки поїхало до Тарасових побратимів, які пообіцяли відомстити за його смерть.
