Узбек за національністю, Марат Дадабаєв жив, вчився, працював і створив родину в Україні. Чудово розмовляв солов’їною, шанував традиції. Був великим патріотом своєї держави й поліг, як герой.
Народився Марат у Ташкенті. Спільне життя його батьків не склалося. Коли хлопчикові було лише дев’ять місяців, його ненька переїхала у прикарпатське місто Калуш, де мешкала її мати. Тут він зростав, ходив до школи.
“У сім’ї мого чоловіка багато читали, Марат успадкував цю звичку, — каже дружина воїна Галина Дадабаєва. — А ще він був чудовим художником-самоуком, любив малювати космос, планети, і — великим мрійником”.
У професійно-технічному училищі юнак здобув фах зварювальника. Згодом у технікумі вивчився на електрика. Після повернення зі строкової служби на весіллі знайомого зустрів майбутню дружину, приятельку нареченої. “Я лише побачила його й зрозуміла: цей красень буде моїм”, — згадує пані Дадабаєва. Молоді почали зустрічатися, одружилися, через рік народився син Сергій.
“Марат був щасливий, допомагав мені в усьому: купав, пеленав малюка, вставав до нього вночі, на руках гойдав, а мені казав відпочивати. Згодом вчив Сергійка читати, малювати, пазли з ним складав, на річку їздив”, — провадить далі дружина. Працював прикарпатець охоронцем на Калуському нафтохімічному підприємстві, вантажником на харчосмаковій фабриці, їздив на заробітки до Польщі. Неймовірним щастям для нього стало народження онучки-первістки Мії. “Марат ніби на років 20 помолодшав, Мієчку з рук не спускав, — розповідає пані Галина. — Знаєте, він начебто щось відчував, насолоджувався кожною секундою перебування з манюнею і з нами”.
Дружина зауважує: її чоловік хоч і був узбеком за національністю, але дуже любив Україну. Казав, що то його рідна земля, бо тут він виріс, одружився, тут народилися його син і онучка. І додавав: як буде потреба, то без вагань піде захищати свою Батьківщину. Так і сталося. У лютому 2023-го прикарпатцеві дали повістку. Він потрапив у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс”.
“Марат був заступником командира бойової машини, навідником-оператором, — каже Олег Кушнір, побратим воїна. — Запам’ятався завжди спокійним і зібраним. Всі його поважали, бо він був з тих, хто не підведе завжди підставить плече”.
Довго прослужити бійцеві не вдалося. 19 березня Марат Дадабаєв прийняв свій останній бій у районі села Білогорівка, що на Донеччині. “Ми були втрьох на позиції — я, Марат і ще один земляк Іван Данів, — каже Олег Кушнір. — Коли почався обстріл, Івана одразу поранило. Залишився я з Маратом і десь понад 40 орків по той бік. По нас гатили з протитанкової гармати “Рапіри”, трьох “бех” (бойові машини піхоти. — Авт.), дронів, мінометів. Але ми тримали позицію. Якоїсь миті почули “вихід” 120-ї міни. За два метри від Марата гахнуло. Він загинув”.
Останній спочинок 53-річний воїн знайшов на Алеї Слави міського кладовища Калуша. Посмертно Марата Дадабаєва нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. За словами дружини, невдовзі після загибелі коханого народилася їхня друга внучка — Емілія. На жаль, вона знатиме про мужнього дідуся лише з коротких відео, світлин і розповідей рідних.
