Тетяна Кокуріна з Костянтинівки з букетом квітів іде на кладовище та дає волю сльозам. Щодня переглядає останнє фото, яке надіслав син з передової. Неозброєним оком видно, що боєць дуже втомлений. За рік до великої війни Вадим Кокурін приєднався до лав ЗСУ, тому що понад усе мріяв звільнити рідну Донеччину від окупантів.
“Вадим — найстарший у родині. Синові було два роки, коли ми розлучилися з чоловіком, — каже Тетяна Мироненко, мама воїна. — У другому шлюбі в мене народилось четверо дітей — Альбіна, Вікторія, Маргарита та Анжеліка. Пам’ятаю, коли народила другу доньку, було дуже важко фінансово, купили лише декілька пелюшок. То Вадим прибігав у пологовий, забирав ті пелюшки, прав, сушив і приносив назад, щоб вистачило. Син мав спокійний характер, але водночас був душею компанії, до нього завжди тягнулись люди. Вадим любив грати на гітарі й співати”.
За словами співрозмовниці, Вадим змалку марив армією. “Йому подобалась форма, — продовжує розповідь мама воїна. — Син проходив строкову службу в Дніпрі. Хотів залишитись у тій частині, але я переконала повернутись додому й знайти цивільну спеціальність. Переживала за нього. Із 2011 року Вадим служив у донецькій ДСНС. Жив у цивільному шлюбі з коханою Юлією. У 2013 році в них народився син Олександр. Коли обласний центр окупували, Вадим повернувся додому. Щоб заробити на життя, займався будівельними та ремонтними роботами. А ще — став волонтером Червоного Хреста. Він мав добре серце й завжди прагнув бути корисним для інших. Та про свою мрію — стати військовим — ніколи не забував”.
У 2021 році Вадим Кокурін підписав контракт із ЗСУ й отримав спеціальність гранатометника. Служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді. До останнього приховував від рідних, що служить на передовій: щоразу, як виїжджав на бойове завдання, запевняв, що прямує на навчання.
“Син казав, що дуже любить свою родину та Україну, тому мусить відвоювати кожен метр нашої землі, — розказує пані Тетяна. — Востаннє бачила Вадима 13 лютого 2022 року. Після повномасштабного вторгнення я з дочками виїхала до Польщі й уже звідти спілкувалась з ним. 20 березня зранку він написав вітчиму повідомлення, що як зарядить телефон, то нехай одразу йому зателефонує. Але потім Вадим уже не виходив на зв’язок... Я шукала його, де тільки могла. Чоловік їздив у частину, але там нічого не знали. А 24 березня нам принесли “похоронку”. Пізніше командир розповів, що син загинув поблизу Рубіжного на Луганщині внаслідок ракетного удару. До свого 32-го дня народження Вадим не дожив лише вісім днів”. Героя посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Мати Вадима зізнається, що досі не вірить у те, що його нема. “Все поглядаю на телефон та чекаю дзвінка. Єдина втіха — онук Сашко. Дуже схожий на Вадима, особливо, коли усміхається”, — зауважує Тетяна Мироненко.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) солдату гранотометнику Вадиму Кокуріну