Коли почалася війна, староста села Глибочок, що на Житомирщині, Валерій Люлька одним з перших став у чергу біля військкомату. Як боєць батальйону спеціального призначення “Дике Поле” ЗСУ брав участь у боях на Херсонщині, потім боронив Харківщину, де під час контрнаступу й обірвалося його життя. Уже сам поранений, майстер-сержант з позивним “Дід” не покинув позиції, зумівши прикрити евакуацію близько вісімдесяти поранених побратимів.
“Валерій Люлька кілька скликань працював на посаді голови Глибочанської сільської ради. Його призначили старостою, адже завжди мав довіру та повагу людей завдяки вмінню вислухати та постійній готовності допомогти. А весь свій вільний час Валерій проводив із родиною, — розповідає Альона Сидорова, директорка місцевої школи. — Після 24 лютого у громаді було організовано самооборону. Валерія туди теж зарахували — як ветерана військової служби. Дали автомат. Проте він хотів бути на передовій”.
Чоловік чи не щодня відвідував територіальний центр комплектування, але знайти посаду для нього довго не могли.
“Тато поїхав у Житомир у військкомат і заявив: “Зрозумійте мене, я не можу сидіти вдома, коли молоді хлопці на фронті гинуть...” Зрештою в травні минулого року його взяли до 518-го батальйону “Дике Поле” 1-ї окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, — додає син Олексій Люлька. — Там запропонували займатись кадровими питаннями, але батько рвався у бій і таки домігся того, щоб його перевели до розвідувального підрозділу. Казав нам, що почувається там на своєму місці”.
Побратими згадують: щойно перед ними ставили ризиковане та відповідальне завдання, Валерій Люлька з позивним “Дід”, який був одним з найстарших у батальйоні, просив, щоб на виконання відправили його. Мовляв, молодим бійцям ще жити, створювати родини.
“Того серпневого дня на стратегічній висоті біля Балаклеї, що на Харківщині, були важкі бої. Наші мали великі втрати, чекали підкріплення, — ділиться побратим Героя Олексій Біда. — Валерій з пораненням спини, яке дістав напередодні, пішов у бій. Разом зі ще одним побратимом вони кілька годин стримували ворога. Під час свого виходу, допомагаючи іншому бійцю, “Дід” потрапив під артилерійський вогонь. Смерть була миттєвою. Ціною свого життя він урятував інших бійців. Кілька місяців тіло Валерія не могли забрати з поля бою, він вважався безвісти зниклим”.
Лише наприкінці листопада 2022 року рідні Валерія Люльки отримали результати ДНК, які підтвердили його загибель. Поховали воїна у рідному селі Глибочок зі всіма почестями. Командир підрозділу, в якому воював “Дід”, направив звернення до Валерія Залужного щодо присвоєння Валерію Люльці звання Героя України (посмертно). Хоча, додають рідні та односельці, для них він уже Герой.
