Коли почалася велика війна, прикарпатець добровільно долучився до війська. Не один раз казав, що інакше не зміг би жити й дивитися у вічі людям. Бо він — чоловік, а отже, захисник.
Народився Михайло Васько у селі Солуків на Івано-Франківщині. Його батько, як і тисячі українців, працював за кордоном, а мати доглядала чотирьох дітей. Михайло був найстарший. “Я мала багато хатніх справ, працювала, а син з молодшими гуляв, одягав їх, годував, зі школи забирав, допомагав з уроками, — з гіркотою згадує ненька воїна Мирослава Васько. — Кожна мати мріє про такого гарного сина”.
“Михайло ніби на багато років був старшим за свій вік, здавався таким от дорослим-дорослим. Водночас був напрочуд спокійний, — додає Дмитро Васько, брат бійця. — А ще — любив у всьому порядок, і нас до нього привчав”.
Після закінчення дев’яти класів Михайло здобув фах моториста бурової установки й отримав водійські права категорії “В” і “С”. За словами матері, у 2015 році його призвали до війська. Служив у Галицькій бригаді Нацгвардії, що базувалася у Львові. Після демобілізації прикарпатець працював у спеціалізованій охороні “Нафтозахисту”. Рідні кажуть: як отримував зарплату, то обов’язково купував своїм племінникам смаколики й іграшки. Дуже любив дітей і мріяв створити власну родину. На жаль, не судилося.
28 лютого 2022-го прикарпатець добровільно пішов у військкомат. “Син і раніше казав, що не сидітиме вдома, якщо Україну треба буде захищати”, — зауважує Мирослава Васько. Пригадує: того дня було дуже холодно і вона планувала з Михайлом порізати старі дерева у саду. Але коли повернулася з роботи, то на обійсті побачила вже нарубані та акуратно поскладані дрова. Запитала менших дітей, де брат. А ті відповіли, що зібрався і... поїхав на війну.
Кілька тижнів Михайло Васько був на навчанні. А далі служив на Житомирщині, воював на Донецькому й Харківському напрямках заступником командира розвідувальної групи 71-ї окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ. На фронті спершу дістав позивний “Тихий”, а згодом — “Миш-миш” (бо боявся мишей). Зате, за словами побратимів, Михайло не боявся ворогів і на передовій проявив виняткову мужність, сміливість та героїзм. Був нагороджений відзнакою президента “За оборону України”, “Золотим хрестом” Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, медаллю “За хоробрість в бою”, відзнакою “За поранення” (воїн мав два поранення — у ногу та руку).
З 17 лютого по 15 березня 2024 року боєць навчався на курсах саперної підготовки у Франції й отримав сертифікат з відзнакою. Також планував закінчити офіцерські курси. Бо мріяв стати офіцером і мав найкращі рекомендації від своїх командирів. “Син зрідка телефонував, більше писав. Коли Михайло у мережі, ми були спокійні. Знали, що з ним усе добре, що живий”, — каже пані Мирослава. Востаннє вона говорила із сином за кілька днів до загибелі. Михайло розповідав, що йтиме в бій і не братиме із собою мобільника. Заспокоював, що зв’яжеться з рідними, коли повернеться. Що скоро побачаться, адже у листопаді, на свій день народження, планував приїхати у відпустку. Воїн повернувся додому раніше. Але на щиті й з прапором біля серця...
Михайло Васько загинув 11 вересня біля населеного пункту Вовчанські Хутори, що на Харківщині. Позицію, яку він утримував із побратимами, росіяни спершу обстріляли з мінометів, а потім — з дронів.
В останню путь 28-річного воїна провели у рідному Солукові. На похороні було 11 священників. Для невеличкого села це дуже багато. “Від дня поховання і донині не згасають на його могилі свічки, — мовить мати. — Не можу повірити, що сина немає. Без Михайлика і сонце не так ясно світить, і дерева гілля схиляють у сумі, і пташки затихли в нашому садку”.
