Максима Захарчука, уродженця Рівненщини, призвали на військову службу ще в 2020 році. Опісля він підписав контракт із ЗСУ й залишився в армії. Юнак не раз наголошував, що нарешті знайшов справу свого життя. Після повномасштабного вторгнення старший матрос Сил спеціальних операцій виконував бойові завдання на півдні країни.
“Максим був другий син із шести дітей у нашій родині. Після розлучення з чоловіком ставила на ноги їх сама. Жили ми скромно, але щасливо, — розповідає мати воїна Марія Захарчук. — Максимко мав веселу вдачу, часто жартував, його любили всі. У листопаді 2020-го сина призвали на строкову службу до військової частини в Очакові. Він був матросом-зв’язківцем, але мріяв потрапити у загін, де служив його товариш-земляк Володимир Бойко. І це згодом вдалося. У січні 2021-го підписав контракт з військовою частиною А3199. Проходив навчання, опанував водолазну справу. Узяв собі за позивний “Беркут”, тому що однією з його улюблених книжок була історична повість “Захар Беркут”.
Велика війна застала Максима Захарчука в Очакові. Разом з побратимами “Беркут” у складі 73-го морського центру імені кошового отамана Антіна Головатого брав безпосередню участь у бойових діях на Півдні, зокрема, у звільненні Херсонщини від окупантів. За мужність та професіоналізм боєць був нагороджений відзнакою “За оборону України”, медаллю “Хрест Сил спеціальних операцій”, нагрудним знаком “Золотий хрест”.
“Підрозділ сина займався розвідкою, спецопераціями на морі, — зауважує мати. — Але мені Максим казав, що він у Бердичеві, далеко від зони бойових дій, щоб не переживала. Беріг моє серце. Лише тепер знаю, який важкий бойовий шлях він пройшов. За два роки великої війни син жодного разу не був у відпустці”.
Ввечері 28 лютого цього року ворожі телеграм-канали поширили фотографії човна з тілами загиблих українських бійців, які мали висадитися на Тендрівську Косу — острів на окупованій частині Херсонщини.
“Але наших воїнів уже там чекали, вони потрапили у засідку. Окупанти заявили про 25 вбитих, проте нам у частині сказали про одинадцятьох, двоє зникли безвісти, інші дістали поранення, — додає Марія Захарчук. — Про загибель сина дізналася від знайомих, які побачили у соцмережі світлину Максима з чорною стрічкою. Відразу стала телефонувати до командування частини. Там повідомили, що тіла поки що нема. Згодом з’ясувалося, що човен із загиблими моряками, де був мій син, прибило до острова. Росіяни забрали їхню зброю й відправили човна назад, до наших позицій. Не знаю, чому вороги проявили таку милість. Але думаю, що і їх вразила мужність наших моряків, які були елітою, найкращими. Мабуть, вирішили, що таких бійців треба гідно поховати”.
В останню путь Максима Захарчука з військовими почестями провели у селі Стовпин. Того ж дня прощалися і з Володимиром Бойком — його найкращим другом, який теж загинув у тому злощасному човні. Обох воїнів посмертно нагороджено орденами “За мужність” ІІІ ступеня.
