“Манюнь, чому все так? Ти був найкращим. Ти обіцяв мене ніколи не покинути і завжди бути поряд. Хто мені тепер буде завжди привозити квіти та шоколадні яйця?” — так у листі до захисника Богдана Канівця звертається його наречена Марина Павленко.
“Богдан виріс у місті Охтирці на Сумщині. Ще хлопчиком казав рідним, що бачить себе у майбутньому тільки військовим. Що хоче захищати людей, бути корисним країні, — розповідає Марина Павленко. — Коли почалися події на Євромайдані, Богдан вирушив до столиці й до останку перебував там з активістами. Дуже переживав за державу, мріяв, щоб Україна розквітала й молодь не виїжджала. У 2014 році за власним бажанням підписав контракт із Нацгвардією, служив на Донеччині. В одному з боїв дістав уламкове поранення руки. А підлікувавшись — знову вирушив на передову”.
Після семи років служби Богдан Канівець демобілізувався. Та почалася велика війна. І він пішов боронити країну у складі Охтирської військової частини. Його призначили командиром стрілецького відділення.
Зі своєю коханою Мариною Богдан познайомився у спільній компанії, коли був у черговій відпустці. Невдовзі спілкування перервалося. Але, як то кажуть, від долі не втечеш. На початку 2023 року вони знову зустрілись і вже не розлучались.
“Коли я з апендицитом потрапила в лікарню, коханий мене провідував, підкорив своєю турботою та щирістю. — згадує Марина. — Завжди приходив на допомогу, веселий, стовідсотковий добряк. Якось у розмові заявив, що хоче велику чорну машину, родину і донечку. Мовляв, війні віддав третину життя, треба і для себе пожити. Запропонував вийти заміж — і я погодилась без вагань. Ми навіть дату події обрали — 25 травня 2025 року. Богдан планував, що у нас буде велике весілля і нарешті зберемо всіх родичів, друзів та знайомих за святковим столом”.
Про те, що братиме участь у наступі на Курщину, Богдан нікому з рідних не розповідав. 10 жовтня 2024 року він попередив наречену, що буде певний час без зв’язку. А наступного дня життя 29-річного воїна обірвалось.
“Дорогою на завдання наші бійці наїхали на ворожу міну. Водій загинув відразу, інші зазнали поранення. У Богдана вони були найважчі, уламками йому сильно понівечило кінцівки, — каже Марина Павленко. — Півтори години, зціпивши зуби, він чекав на евакуацію. Побратими наклали йому турнікети, спинили кровотечу. Але евакуатори приїхали занадто пізно... Поховали ми нашого героя на Алеї Слави в Охтирці. Бійці, які служили з ним, підходили і дякували. Казали, що вважали за честь мати такого командира, який піклувався про кожного й першим йшов на завдання. Богданів батько тепер теж на війні, мститься. Часом здається, що це жахливий сон та що мій коханий живий і ось-ось повернеться...”
Петиція про присвоєння почесного звання Героя України (посмертно) Канівцю Богданові Романовичу
