Хмельничанин Андрій Черніцький був активним учасником Революції Гідності, воював в АТО, а з початком повномасштабної війни приєднався до новоствореного 19-го стрілецького батальйону. Загинув поблизу села Червонопопівка, що на Луганщині, відбиваючи танкову атаку окупантів.
“Збереглись записи, як маленький Андрій грається і каже: “Танки їдуть — я стріляю”. Хто ж міг подумати, що ці слова виявляться пророчими, — розповідає дружина Героя Іванна Черніцька. — У мирному житті Андрій працював у місцевому ЖЕКу, був майстром на всі руки. А ще багато читав книжок з історії України, принципово не спілкувався мовою окупантів та не слухав їхніх пісень. Андрій сам прийняв рішення приєднатись до молодіжного крила партії “Свобода”, тому що йому імпонували її погляди. Саме в той період ми й познайомились. Щойно побачила високого красивого хлопця, який ішов назустріч, подумала: “Це буде мій чоловік”. Закохалась... Почуття виявились взаємними. У нашому шлюбі народилось двоє дітей — Святославу тепер 10, а Ярославі 9 років. Ми були надзвичайно щасливими, навіть посваритись із ним неможливо було, бо все переходило в жарти”.
У 2013 — 2014 роках Андрій Черніцький був учасником Революції Гідності. “На Майдані отримав поранення у стегно, але досить швидко відновився. Після того вступив до лав ЗСУ, воював в артилерії на Донеччині,— ділиться подруга та кума воїна Анна Маєвська. — А з 2017-го по 2020 рік Андрій був депутатом Хмельницької міської ради, намагався максимально допомогти людям”.
Після 24 лютого дружина бійця з дітьми виїхала за кордон, а сам Андрій добровольцем приєднався до новоствореного 19-го батальйону, обіймав посаду командира стрілецького відділення, отримав позивний “Апостол”. Справедливий, принциповий і завжди позитивний — саме так про воїна кажуть його рідні та друзі. Побратими називали його совістю батальйону. Бо Андрій завжди приходив на допомогу всім, хто її потребував.
“Якось чоловік упродовж тижня не виходив на зв’язок, а мені натрапив на очі допис-порада: у випадку хвилювання треба уявляти, що прикриваєш близьку людину білим простирадлом від куль. Я так і робила. Не повірите, Андрій потім подзвонив і розповів, що був вибух і осколки поцілили йому в руку та голову. І те, що він вижив, було дивом, — каже Іванна Черніцька. — Я їздила до нього наприкінці червня на передову, щоби побачитись. Там приготувала йому улюблені вареники з вишнями. Ми планували майбутнє і хотіли народити третю дитину після перемоги — доньку. 30 червня у мене був день народження, Андрій передав мені квіти та ювелірні прикраси. А вже в ніч на 1 липня мені приснився сон — наче везуть мого коханого в машині й ззаду йдуть люди та плачуть. Я прокинулась, погані думки відганяла... А наступного дня до мене прийшли працівники військкомату й повідомили страшну звістку. Дев’ять років тому 2 липня ми з Андрієм розписались... І цього ж дня я отримала “похоронку”.
За словами побратимів, у своєму останньому бою на Луганщині Андрій разом із Леонідом Оксютою зі Славути під час штурму ворогами бойових позицій врятував шістьох побратимів і знищив 30 окупантів. “Апостол” стріляв по танку з гранатомета, аби прикрити своїх бійців, які опинилися в оточенні.
“Я вишила коханому сім вишиванок, чорну та білу поклала до труни Андрія. Знаю, що він дуже шанував їх і з гордістю носив. Тепер одягатиме там, у Небесному війську”, — каже дружина Іванна.
