У мирному житті він був громадським активістом, краєзнавцем, брав участь в історичних реконструкціях. “Добрий, сміливий, чесний, завжди готовий прийти на допомогу”, — так згадують рідні, знайомі й побратими про Романа Кулика, уродженця Чорткова, що на Тернопіллі.
“Син з дитинства був непосидючий, активний, любив щодня дізнаватися щось нове, а згодом переповідати, — каже батько воїна Роман Кулик. — Наша родина, попри радянські заборони на все українське й національне, шанувала традиції. Син у школі дуже любив історію, багато читав, колекціонував марки, старовинні монети й книги. А ще мав незвичне захоплення — досліджував давні печери й будинки”.
Зацікавлення минувшиною привело юнака на історичний факультет тоді ще Івано-Франківського педагогічного інституту. За словами батька, Роман був сумлінний і старанний студент. Але після першого курсу покинув виш, запевняв рідних, що згодом поновиться. Та правду кажуть: людина мислить, а Бог — креслить. Згодом він одружився, в сім’ї народилась донечка Анастасія. Але, на жаль, родинне життя не склалося. Кілька останніх років перед війною Роман працював в одній з охоронних структур. А у вільний час займався історичною реконструкцією.
“Роман був активний учасник показу Чортківської офензиви — наступальної операції Української галицької армії, що тривала з 7 до 28 червня 1919 року, — розповідає його братова Ірина Максимчук. — Тоді близько 25 тисяч українських солдатів та офіцерів без належного озброєння змусили відступити по всій лінії фронту майже 40-тисячну польську армію. Також Роман брав участь у Революції Гідності. З 2014-го — волонтерив, здійснив не одну поїздку на Схід”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Роман із братом Володимиром добровільно зголосилися до війська. Спочатку чоловіки служили в роті охорони Чортківського військкомату, а згодом поїхали на фронт. Роман став водієм-електриком у 81-й аеромобільній бригаді (нині 81-ша окрема аеромобільна Слобожанська бригада. — Авт.). “Я знав його з мирних часів. Роман був справжній: мужній, добрий, справедливий, випромінював упевненість, — згадує Олег Постоловський, побратим воїна. — Усі, хто з ним служив, донині згадують, як він цікаво розповідав про історію. І якими влучними були його порівняння минулих часів із сучасністю”. До речі, воїн мав жартівлий позивний “Бомок”, бо був неабиякий веселун. Машину, яку йому передали знайомі із-за кордону, Роман відремонтував і забрав на фронт, написавши на ній свій позивний.
Батько каже, що з передової син часто йому телефонував і зазвичай казав: “Доброго ранку, тату. Смачної вам кави”. “Вже не подзвонить... Тепер для мене та кава дуже гірка. Мій Ромчик, моя надія й опора, загинув 14 лютого 2024 року біля селища Білогорівка на Луганщині. Син привіз хлопців-дронарів на позицію. Тоді розвернувся, мав заховати машину й долучитись до них. Від’їхав кілька метрів — і почався обстріл. Осколок снаряда влучив йому в голову, — із сумом розказує. — Коли отримав цю звістку, світ для мене наче перевернувся. Не можу вам вповісти, як це пережив. Дуже важко батькам хоронити свою дитину”.
В останню путь відважного воїна проводжали декілька сотень людей. Поховали Романа Кулика у рідному Чорткові на Алеї Героїв Ягільницького цвинтаря. Посмертно бійця нагородили орденом “За мужність”III ступеня. Нині рідну землю захищає його рідний брат Андрій.