Максим Отінов із Волочиська, що на Хмельниччині, мріяв подорожувати і повести донечку Улянку до першого класу. Але всі плани перекреслила велика війна.
“Максим змалку був цілеспрямований, кожну справу, за яку брався, доводив до кінця. Дуже цікавився технікою, любив грати у баскетбол. Після закінчення школи навчався у Волочиському промислово-аграрному професійному ліцеї, здобув професію столяра. Далі була строкова служба в армії — у 8-му окремому полку Сил спеціальних операцій, — розповідає дружина воїна Олександра Отінова. — Демобілізувавшись, чоловік жив у Хмельницькому. Займався ремонтами, став дуже гарним майстром, перейнявши від батька секрети цього ремесла”.
Олександра познайомилася з Максимом у соцмережі. “Він підкорив своєю турботою, добротою, щирістю. Ми зустрілися і вже не розлучались, — додає співрозмовниця. — У 2015 році побрались. Через чотири роки народилася наша Улянка. У перші дні великої війни чоловік відвіз нас із дочкою у Волочиськ. А сам долучився до місцевої тероборони. Чергував на блокпостах, охороняв важливі об’єкти на Хмельниччині та Київщині”.
Згодом у складі 65-ї окремої механізованої бригади Максим Отінов вирушив на передову. Взяв собі позивний “Тор” (бог грому і блискавки у скандинавській міфології. — Авт.). А вдома на воїна чекала його собака породи стаффордширський тер’єр, яку він назвав Тора.
“Чоловік швидко орієнтувався у складних умовах, приймав обдумані, сміливі рішення, показав себе ініціативним і безстрашним бійцем. Тому за кілька тижнів його призначили тимчасовим виконувачем обов’язків командира протитанкового взводу, а потім — командиром зведеної роти, — додає дружина. — Він боронив Роботине, що на Запоріжжі, від вересня 2023-го до останнього дня свого життя. На чолі групи Максим неодноразово відбивав ворожі штурми, брав російських окупантів у полон, здобував важливі документи, серед яких паспорти громадян Непалу. Так, у грудні його група захопила командний спостережний пункт ворога. Тоді полягло 12 окупантів, 15 було поранено, шістьох наші воїни взяли в полон. А за кілька тижнів до загибелі чоловік разом із побратимами знищив російську диверсійно-розвідувальну групу. До місця розташування бійці повернулися без втрат. Він беріг життя кожного, а своє не зумів...”
23 березня 2024 року Максим пообіцяв дружині, що після завдання набере її. “Але ввечері я вже не чула його голосу, — каже Олександра. — Ніч була тривожна, гнітило передчуття біди. Вранці наступного дня побратим коханого повідомив страшну звістку... Разом із іншими бійцями Максим зачищав вулиці у Роботиному від російської ДРГ. Виходили звідти під щільним вогнем ворога. “Тор” запропонував підірвати перекриття у зруйнованій школі, де зазвичай ховалися штурмовики-окупанти. Там його накрила міна. Чоловік дістав поранення, несумісні з життям”.
Молодшого сержанта Максима Отінова, якому було лише 33 роки, поховали у Волочиську. Хороброго воїна удостоєно звання Героя України. Наприкінці січня цього року президент вручив “Золоту Зірку” дружині й дочці захисника.
