Михайло Марійчук народився та виріс у карпатському селі Віпче, у дружній багатодітній родині. Змалечку багато працював, допомагав батькам. А ще був дуже талановитий цимбаліст, сопілкар, танцівник.
“Як заплющу очі, бачу перед собою Мишка: от він на подвір’ї біля маржини (худоби. — Авт.), а ось грає у флоєру (гуцульська сопілка). А ось підійде до мене, торкнеться руки, загляне в очі й так тихо скаже: “Відпочиньте, мамо, а я все зроблю”. Не зробить, не заговорить...” — зі сльозами згадує сина його мати, Віра Марійчук.
Михайло був п’ятою дитиною з-поміж сімох братів і сестер у великій родині. Мати зраділа, коли зрозуміла: син має музичний талант. У четвертому класі Михайлик почав навчатися у музичній школі по класу цимбали. Батьки купили йому добротний дорогий інструмент. Разом з односельцями він ходив у гуцульську коляду, виступав на різних заходах.
А ще Михайло був учасником відомого в Україні та Європі родинного танцювального ансамблю Ілюків — Ванджураків. “Коли Михайло сідав грати у цимбали, то аж на обличчі змінювався. А коли танцював, то всю душу в ті рухи вкладав. Був справжній гуцул”, — додає Юрій П’ятнюк, однокласник воїна.
Коли Михайло закінчував школу, помер його батько. Хлопець пішов навчатися на токаря-фрезерувальника до Івано-Франківська. Далі їздив по заробітках. Та хай як важко працював, ніколи не забував про музику. “Прийде мій Мишко змучений, сяде на порозі та у флоєру грає. Мені серце крається від туги, бо хай би відпочивав... Але я нічого йому не казала, лише підтримувала у всьому”, — згадує мати. Михайло з братом Іваном виділили частину грошей, зароблених важкою працею на чужині, аби завершити недобудовану батьком хату.
“У перший день війни Мишко рано встав та сказав, що йде на роботу. А мені на серці було неспокійно. Боялася, що син може піти до військкомату. Так воно і сталося”, — каже пані Віра. За словами матері, Михайла взяли до Нацгвардії. Спочатку він служив під білоруським кордоном у Волинській області, але згодом воїна відправили на Донбас.
“У сина 31 березня мав бути день народження. А 29-го він загинув. Напередодні я відправила йому посилку та говорила з ним. Михайло казав, що в нього все добре. Після розмови ще раз зателефонував. Я запитала, чи забув ще щось сказати. А син тихо мовив: “Я не попрощався з вами, мамо”.
Михайло Марійчук загинув у бою біля села Шипилівка на Луганщині. Поховали Героя у рідному Віпчому. Провести воїна в останню путь прийшли понад пів тисячі людей, що для маленького села дуже багато. Нацгвардійця посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
