Батько, двоє братів і сестра героя пообіцяли: боротимуться на фронті, допоки не виженуть “останню російську наволоч”.
“Усі четверо моїх дітей з дитинства любили спорт, — каже Володимир Юрчишин, батько. — Мирослав займався вільною боротьбою та футболом. Уже в шостому класі пішов навчатися у спортінтернат, але через три роки зробив вибір на користь ліцею імені Героїв Крут. Після випуску став студентом факультету десантників Одеської військової академії”.
Пан Володимир пригадує, що мав із сином серйозну розмову після того, як той заявив про бажання змінити спортивну кар’єру на армію. Просив відмовитися від мрії стати офіцером, аргументував, що це величезна відповідальність.
“Сину, — казав я. — Через дії офіцера людина може стати калікою або вмерти. Не забувай, що кожен батько та мама чекають свою дитину живою, здоровою. Чи готовий ти нести таку відповідальність?” — пригадує пан Володимир. — Син відповів, що готовий до всіх випробувань.
Також я йому нагадав, що на Донбасі триває жорстока війна, але й ці ризики Мирослава не злякали. Він навіть ініціював переведення в іншу бригаду, щоб служити не на другій лінії оборони, а на передовій. “Не для того я прийшов у військо, щоб сидіти в тилу”, — пояснював син”.
Дружина героя, Олеся Юрчишин, розповідає, що познайомилась із Мирославом у соцмережах. “Вперше ми зустрілися у Львові, біля Оперного театру, — говорить жінка. — Це було кохання з першого погляду! Зустрічалися п’ять років.
У ранньому віці Мирослав став капітаном, керував кількома тисячами військових. Казав, що у відпустку піде лише після того, як відпочинуть усі його підлеглі... 23 серпня цього року зробив мені пропозицію. А згодом таки вирвався у коротеньку відпустку, запросив мене до РАГСу в Дніпрі, де ми й побралися”.
Дівчина була у білій сукні, він — у костюмі. Про святкування, каже Олеся, і мови не було.
“Мирко не міг святкувати, знаючи, що на війні полягло багато його побратимів, — пояснює дружина. — Одружилися ми в четвер, а в суботу чоловік поїхав на війну. Сльозливого прощання не було — Мирослав був бадьорим, веселим, багато жартував. А на 22-й день після цього він загинув”.
“Син казав, що відзначатиме весілля після перемоги, — додає Володимир Юрчишин. — Він навіть не планував народження дітей до завершення війни, бо хотів бачити, як ростуть його діти й брати участь у їхньому вихованні, а під час війни це було б нереально...”.
За словами Володимира Юрчишина, після похорону Мирослава він зібрав інших двох синів, Степана та Мар’яна, а також доньку Надію, і нагадав, що після втрати брата вони мають законне право на звільнення від військової служби.
“Обидва сини категорично відмовилися, — каже пан Юрчишин. — Донька заявила про намір служити в ЗСУ. Ну і я з війська не піду, допоки ми не виженемо з України останню російську наволоч. Я пишаюся своїми дітьми”.
Поховали Мирослава Юрчишина у його рідному селі на Львівщині — Вовків...
