Коли почалася велика війна, Руслан Марусик добровільно пішов до військкомату. Служив стрільцем у 107-й окремій бригаді територіальної оборони. Життя воїна обірвалося 8 січня 2023 року на Харківщині.
Народився Руслан Марусик у селі Кадубівці на Буковині. Після закінчення школи здобув фах будівельника. Кілька років трудився в Іспанії, в авокадових садах. Та згодом повернувся додому, одружився з коханою Крістіною. Молода пара одразу взялася господарювати: на одному гектарі посадили понад 2 тисячі дерев. У 2021 році Марусики зібрали великий урожай. Будували плани. “Коханий завжди допомагав мені по господарству: все вмів робити. Таких чоловіків нині годі зустріти”, — розповідає Крістіна, дружина Героя. Згодом у подружжя народилася донька Антоніна, яку чоловік безмежно любив.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Руслан обладнав для родини сховище, приніс туди воду і продукти. А 25 лютого добровільно поїхав до військкомату. Його проводжала вагітна дружина. “Казав Русланові, аби ще не йшов, бо у нього мала донька і незабаром народиться друга дитина, — згадує Іван Павлюк, друг та кум воїна. — А він у відповідь: “Якщо я не буду захищати Україну, то ворог прийде до моєї хати”. Ці слова згадую тепер чи не щодня. Руслан завжди був емоційний і прямолінійний, дуже не любив несправедливості”.
Після кількамісячного навчання Руслан Марусик потрапив на фронт. Зв’язку з ним майже не було. Згодом старша сестра воїна — Катерина — організовувала збір коштів на старлінк і тепловізор для братової бригади. Тож писати і телефонувати рідним боєць став частіше. 31 липня 2022 року у Героя народився син Матвій. Батько лише тричі бачив малюка: у день народження, хрещення і тоді, коли на пів години вдалося якось заїхати додому.
Життя воїна обірвалося 8 січня 2023 року у населеному пункті Амбарне Харківської області. За словами побратимів, Руслан Марусик загинув унаслідок осколкового поранення голови. “Напередодні я ще розмовляв з ним, ми вітали один одного з різдвяними святами, — згадує Іван Павлюк. — Далі зв’язок з Русланом перервався. Наступного дня я зателефонував йому об 11-й ранку. Голос Руслана був дуже тривожний. Сказав, що зателефонує пізніше. Але...”
Дізнавшись про загибель коханого, дружина з дітьми приїхала з Іспанії в Україну. “Далі все було, як у тумані: похорон, труна... Порожнеча... Не знаю, що б зі мною було, якби не діти. Мусила триматися і виходити зі стану надвеликого горя”, — каже Крістіна.
За її словами, 20 вересня, у день народження Руслана, до нього прибилася собака. Було це в місті Чугуєві. Чоловік сказав дружині, що це Бог “надіслав йому такий подарунок”. Собачку назвав Марусею. Вона навіть окопи поряд з ним рила лапами. А ще коли Маруся намагалася залізти господареві на руки — це був знак, що скоро треба чекати обстрілів. Не раз телефоном Руслан казав дружині, що хоче взяти Марусю додому. Коли воїн загинув, собака кудись пропала. Але волонтери відшукали її, і тепер Маруся живе на обійсті буковинського Героя.
На честь Руслана Марусика у Кадубовецькій громаді посадили дубовий гай. “Побратими коханого розповіли мені, що коли вони разом будували бліндажі на передовій, то зрізали 80 дубів, — розповідає Крістіна. — Руслан сказав, що після нашої перемоги мусить посадити стільки дерев, стільки зрізав. Тепер на околиці сусіднього села Скали росте 80 дубів...”