У мирному житті він брав участь у багатьох змаганнях, вів аматорські репортажі й трансляції з турнірів. А ще був чудовим тренером для своїх юних вихованців і, за словами колег, жив велоспортом.
Народився Іван Хомів у селі Монастириха на Тернопільщині. Згодом з батьками і молодшим братом переїхав до обласного центру. Після восьмого класу почав займатися велоспортом у місцевому клубі “Золоті колеса”, де заняття були безплатні. Катання на двоколіснику дуже сподобалися Іванові.
“Він був старанний і наполегливий. Часто брав участь у багатоденних міжнародних гонках на витривалість (медисон), — розповідає заслужений тренер України Володимир Павелко. — Іван виступав з дорослими. Зрештою потрапив у трійку переможців і став майстром спорту міжнародного класу”.
Після закінчення школи юнак навчався в Тернопільському національному економічному університеті (нині — Західноукраїнський національний університет. — Авт.), здобув фах фінансиста. Проте працювати за спеціальністю не пішов, адже велоспорт його не відпускав. “Я запропонував Іванові стати тренером, здобути другу вищу, вже педагогічну освіту, — згадує пан Павелко. — Він справді був чудовий тренер, бо жив велоспортом”.
Іван Хомів мріяв уклаcти угоду з європейським велоклубом і працювати за кордоном. Але почалася велика війна. І тернополянин вирішив стати на захист рідної землі. Щоправда, спершу через проблеми зі здоров’ям його визнали обмежено придатним до служби. Та у серпні 2022- го він усе-таки приєднався до лав ЗСУ. “Я на той час була в селі, син зателефонував і сказав, що пройшов комісію і йде служити. Хотів бути десантником, але туди його не взяли. Тож став прикордонником. Двічі був на навчаннях у Великій Британії, воював у гарячих точках”, — розповідає мати воїна Леся Хомів.
У Бахмуті Іван Хомів зазнав поранення. “Коли був у короткій відпустці, то заходив до нас, допомагав ремонтувати дах на спортбазі. Казав, що хоче прийти на тренування й покататися на велосипеді, — із сумом каже Володимир Павелко. — Було помітно, що він дуже сумує за спортом”. А ще прикордонник приніс у спортивну школу свою велоформу, щоправда, без рукавичок, які взяв із собою на фронт. Казав, що, доки воює, нехай інші користуються. І запевняв, що після перемоги обов’язково повернеться у великий спорт і на тренерську роботу. На жаль, не судилося.
...За кілька годин до загибелі Іван розмовляв з мамою. Просив передати йому деякі речі. А коли ненька знову зателефонувала синові, щоб розповісти, що все зібрала і готова відправити, він уже не відповідав. 31-річний воїн загинув 17 листопада цього року біля села Вовчий Яр, що на Харківщині, відбиваючи ворожу атаку.
“Не знаю, як пережила оті перші хвилини... Не знаю, як живу досі. Не можу повірити, що мого Іванка вже нема. Йому б ще жити і жити”, — плаче мати. На фронті воюють рідний та двоюрідний брати й дядько Івана Хоміва, які пообіцяли відомстити ворогам за його смерть.
