Ми розшукали трьох сміливців, які не побоялись піти воювати в дуже юному віці. Чому вони прийняли таке рішення, чи не шкодують про нього та які висновки зробили, повернувшись із передової?
ДЕНИС КОГУТ: “ЦЕ, МАБУТЬ, БУЛИ НАЙКРАЩІ РОКИ МОГО ЖИТТЯ”
Денис родом із Вінниці. У 2013-му він навчався на першому курсі університету Державної фіскальної служби України за спеціальністю фінанси та банківська справа. Через декілька місяців його студентства розпочалася Революція Гідності.
“Я їздив на Майдан до Києва регулярно, — пригадує чоловік. — А потім спалахнула війна. Мій сусід з гуртожитку Богдан поїхав добровольцем на передову в складі полку “Азов”. Брав участь у звільненні Маріуполя, у боях за Широкине. Коли у червні він приїхав із зони АТО, то ми багато говорили про події, які там відбувалися. І я, як і мій друг, вирішив теж воювати за Україну”.
Шостого жовтня Денису виповнилося 18 років, а вже 30-го числа цього місяця він теж вступив у лави полку “Азов”.
Денис
Пройшовши навчання, хлопець спершу був помічником інструктора з бойової підготовки, а згодом поїхав у Маріуполь та брав участь у боях на цьому напрямку.
“У полку я обіймав посаду командира відділення, певний час був прикомандирований до розвідки, — каже Денис. — Потім полк відкрив школу командирів та сержантів імені Євгена Коновальця. Я пройшов там навчання, отримав сертифікат і згодом став керувати інструкторами з бойової підготовки. Водночас тривала бойова робота, виїзди на завдання”.
Батькам хлопець спершу не сказав, що вступив до “Азову”. “А коли зізнався, батьки це сприйняли, — розповідає Денис. — Через декілька років війни я дізнався від брата та інших рідних, що мати багато сліз через це пролила, хоча й не показувала мені своєї тривоги. Загалом, батьки важко переживали той факт, що їхній син на війні, але водночас знаю, що вони мною безмежно пишаються”.
Мама пролила багато сліз, поки я був на війні.
Після чотирьох років війни Денис демобілізувався. Захотів продовжити навчання, створити сім’ю. “Але поки воював, мене виключили з університету, причому без жодного попередження, — каже він. — Тож у 22 роки я був хлопцем без освіти, без роботи. Лише з досвідом ведення бойових дій. Їздив за кордон на заробітки, працював на будовах. Це був важкий період. Але завдяки підтримці рідних мені вдалося його пройти”.
Після демобілізації Денис одружився із дівчиною, з якою познайомився ще на Майдані. Його дружина Зоряна підписала контракт у десантно-штурмовій бригаді, й тепер вона перебуває у зоні проведення ООС.
“А я реалізував свою дитячу мрію — став пожежником-рятувальником, — каже Денис. — Крім того, поновив навчання у виші. Нині — на п’ятому курсі Вінницького національного аграрного університету. Потім планую вступити на факультет пожежної безпеки, аби розвивати кар’єру в ДСНС”.
Запитую добровольця, чи не шкодує, що в свої 18 пішов на фронт? “Зовсім ні, — каже він. — Ці роки, мабуть, були найкращими роками мого життя. Війна багато чого навчила, вона показує людей такими, якими вони є. А ще я вважаю, що молоді чоловіки повинні пройти армію. Болісно сприймаю інформацію про тих, хто “косить” від служби”.
НАЗАР БЕЗДУХ: “Я ЗРОЗУМІВ, ЯКІ ЦІННОСТІ — СПРАВЖНІ”
Назар — львів’янин (на головному фото). У 18-річному віці юнак підписав контракт із ЗСУ.
“Мій батько — десантник, воював у 2014 — 2015 роках. Він став прикладом для мене, я теж хотів, як тато, захищати Батьківщину, — каже Назар. — Тож у 2017-му підписав контракт з тією ж бригадою, де до того служив батько, — 80-ю ОДШБр. На такий крок мене надихнули й інші однолітки, які вирушали в зону АТО”.
Спершу Назар пройшов підготовку в 199-му навчальному центрі в Житомирі.
“Режим та дисципліна мені сподобались. А ще — марш-кидки, стрільби, стрибки з парашутом, — каже хлопець. — Потім, уже в бригаді, я продовжив навчання під керівництвом командира взводу і став стрільцем — помічником гранатометника”.
Назар поїхав воювати в Луганську область — ніс наряди, патрулював, охороняв периметр.
“Після ротації мене відправили на навчання на курси лідерства, — каже хлопець. — Потім були ще одні курси в навчальному центрі “Десна”. Після цього я став молодшим сержантом і командиром відділення. А нещодавно підписав уже другий контракт із ЗСУ, адже бачу для себе перспективи в армії”.
Назар каже мені, що також не шкодує про своє рішення стати військовим у 18.
“Завдяки цьому досвіду я кардинально змінився — зокрема, став набагато відповідальнішим, ніж раніше, — розмірковує хлопець. — Армія та війна дали мені можливість усвідомити справжні цінності, що в житті головне, а що — другорядне. Для мене найцінніше — родина та товариші. А матеріальні речі вважаю менш важливими”.
Нині Назар мріє про звання сержанта й продовження кар’єри в ЗСУ.
“Сержанти в армії відіграють чималу роль, — каже він. — Сержант — командир відділення має бути і психологом, і лідером, й інструктором. Водночас люди, якими керуєш, додають стимулу і надихають рухатись далі”.
БОГДАН КОРОЛЬОВ: “ВІЙНА ДАРУЄ НАЙКРАЩИХ ДРУЗІВ”
Киянин Богдан Корольов вирішив підписати контракт із ЗСУ після закінчення школи.
“Це було в березні 2014-го, коли росіяни окупували Крим і починались перші заворушення на Донбасі, — пригадує хлопець. — Для служби я обрав 80-ту окрему аеромобільну бригаду, деякий час перебував у пункті постійної дислокації частини у Львові. Потрапив у гаубичний дивізіон, пройшов навчання зі стрільбами, медицину, тактику. У червні разом із іншими побратимами відправилися літаком у Харківську область, а далі своїм ходом — на Донбас”.
Богдан
Спершу Богдан виконував завдання у Донецькій області, а потім вирушив захищати Луганський аеропорт.
“Там наша колона потрапила в засідку, але ми прорвалися, — пригадує він. — Кожен день виконували артилерійську роботу. В аеропорту я пробув з 13 липня до 31 серпня. Бої були такі інтенсивні, що під кінець оборони частина гаубиць уже була зіпсована, вистріляла свій ресурс”.
31 серпня бійцям надійшла команда виходити з оточеного аеропорту.
“З будівлі терміналу бійці виходили групами, рухалися до бункера, де були наші. Усе горі ло, було розвалене, — каже Богдан. — Наша група вийти не встигла. До терміналу виїхав ворожий танк та КамАЗ із зенітною установкою. А у нас залишилась тільки стрілецька зброя. Автоматами проти танка не повоюєш. Нас оточили й захопили в полон”.
У полоні Богдан пробув півтора місяця. “Нас відвезли в окупований Краснодон. Там тримали в камері в захопленому відділку міліції. Водили на допити. Били. А обміняли нас у жовтні, на Покрови”, — каже Богдан.
Попри пережите, вже взимку того ж року хлопець знову повернувся на передову.
“Поїхав з протитанковим підрозділом, — розповідає Богдан. — Потім перевівся на роботу з реактивною системою залпового вогню. Виконував завдання у складі батареї “Градів”. Демобілізувався у березні 2017 року”.
Після війни юнак вступив до вишу. “Навчаюсь у Національному транспортному університеті на факультеті економіки, — каже Богдан. — Ще одна сесія — і матиму диплом бакалавра”.
А три роки тому Богдан захопився спортом — змішаними єдиноборствами.
“Їжджу на змагання, — розповідає. — Поки що виступаю на чемпіонатах Києва, але хочу рухатися у цьому напрямі далі”.
Богдан також каже, що готовий у будь-яку мить, як тільки виникне потреба, знову вирушити на фронт. А про своє рішення воювати у 18, попри все пережите, не шкодує. “Усе відбувалося так, як мало бути, — міркує він. — На фронті я познайомився з багатьма класними людьми. Саме війна дарує найкращих друзів”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як осучаснять Повітряні сили України
