Із раннього дитинства він мав загострене почуття справедливості, дуже любив родину, а ще — був справжній патріот.
Народився Олександр у прикарпатському селі Воскресінці. “Зі старшим на чотири роки братом Владиславом у них було своєрідне змагання: у навчанні, спорті, — згадує Наталія Настащук, мати воїна. — Третій син, Даниїл, молодший за Сашка на 16 років. Він дуже любив братика: вчив ходити, говорити, багато фотографував, усюди зі собою брав”.
Між середульшим і молодшим братами, каже мати, був особливий зв’язок. За тиждень до загибелі Сашка, наче відчуваючи біду, Даниїл часто прокидався уночі та кричав, що десь там кров і що його любий братик став... ангелом. Цим дуже налякав бабусю, яка на той момент гляділа онука, адже мати-військовослужбовиця була з Олександром на передовій. А коли тіло воїна привезли додому, то Даниїл, якому на той час виповнилося три з половиною роки, проймаючи очима і так зболену душу неньки, увесь час питав: “Де мій Саша?”
“Не знаю, як я це пережила... Ну як пережила. Живу з цим болем досі. Як і тисячі матерів, котрі втратили синів”, — тихо каже пані Наталія. За її словами, Сашко мав велику силу волі. З дитячих років вставав о 5.30 — 6.00 і щодня пробігав 14 кілометрів. Із батьком ходив на риболовлю й полювання, не цурався хатньої роботи, любив куховарити, зокрема пік яблучний пиріг за родинним рецептом.
Після закінчення школи Олександр Настащук вчився на факультеті фізкультури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. “Ми познайомилися у 2019 році, — розповідає Денис Рощук, товариш воїна. — Сашко був людина непорушного слова. Якщо, скажімо, ми запланували мандрівку, то він робив усе, щоби наша подорож була приємною, пізнавальною. Нерідко казав: пишається тим, що виріс і живе в Карпатах. Цю землю, яку він любив, свою родину, дівчину і пішов захищати”.
У перші дні повномасштабного вторгнення у тероборону добровільно подався Іван Настащук, батько хлопця. У 77-му батальйоні ТрО став служити й Олександр. У березні 2022-го тато з сином і побратимами вже їхали на Харківський напрямок. Незабаром пана Івана через поганий стан здоров’я демобілізували. Та вслід за сином пішла служити мати. Олександр перевівся у 75-й батальйон 102-ї бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. “Коли я приїхала у бригаду, то побачила, як син змінився. За три місяці він став рішучим воїном, молодшим сержантом, командиром 2-го інженерно-саперного відділення. Сашко хотів продовжити навчання на військовій кафедрі. Нерідко казав мені: “Я стану героєм України”, — згадує мати.
На фронті, попри важкі моменти, Олександр залишався добрим і веселим, підтримував бойовий дух побратимів, які приходили із завдань стомленими. Після жартів зазвичай казав: “Нам треба жити вже і зараз”. Під час служби через спільних друзів юнак познайомився з Уляною. Молоді люди майже рік спілкувалися онлайн, згодом їхня дружба переросла у щире кохання. Вони були щасливі, будували плани. Але...
22 січня 2024 року, якраз у День соборності України, Олександр разом з двома тезками-побратимами пішов на завдання у районі Гуляйполя, що на Запоріжжі. За ними стежив ворожий дрон. Зі слів пані Наталії, після атаки безпілотника її син ще зміг накласти турнікет на ноги пораненому товаришеві. Хоч у самого були множинні травми й ушкодження голови. На жаль, медики не змогли врятувати молодого бійця. Його мати була неподалік і дізналася про трагедію однією з перших.
Посмертно Олександра Настащука нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Маленькому Даниїлові мати сказала, що Сашко отримав від Бога крила, полетів на небо і тепер завжди-завжди буде їх захищати.
