Пані Наталія чекає на найдорожчих — 54-річного чоловіка Володимира, 33-літнього зятя Олександра Руденка й 40-річного племінника Дмитра Лесуна, які вважаються безвісти зниклими.
“Ось знову повернули з чергового обміну важкопоранених захисників, моїх рідних на світлинах ніхто з них не впізнав. Але не втрачаю надії, що зовсім скоро обійму їх, — каже Наталія Шестак. — Ми з чоловіком, як то кажуть, жили душа в душу. Виховали двох доньок — Тетяну та Олену, раділи трьом онукам. Володимир усе життя працював водієм в обленерго, свого часу проходив строкову службу. У перші дні великої війни ми відчули всі її жахіття, адже окупанти рухалися через Чернігівщину. Дочка Таня із дворічною дитиною тоді не виходили з підвалу, малеча весь час плакала і тремтіла.
Володимир пішов добровольцем до військкомату і долучився до лав 119-ї бригади ТрО. А разом з ним — і племінник Дмитро, також водій за спеціальністю. Вдома на нього чекають дружина, син та донька. Спочатку чоловік і племінник обороняли рідну Чернігівщину, потім їх перекинули на Донеччину — вони перебували біля села Мемрик Покровського району. Після 28 серпня 2024 року з нашими воїнами обірвався зв’язок. За кілька днів ми дістали сповіщення, що їх визнано безвісти зниклими. Зверталася у всі можливі інстанції, там відповідали: російська сторона не дає підтвердження, що мої рідні у полоні. Побратими розповідали, що на тій позиції було пекло, мовляв, шансів мало, що вижили. Але я відганяла всі ці погані думки. Тримало те, що інколи мені снився чоловік і просив чекати на нього”.
Зять пані Наталії — Олександр Руденок, чоловік її дочки Олени, — пішов до війська у 2024 році, його мобілізували до 155-ї бригади. “Він прослужив лише два місяці, — зауважує чернігівка. — 1 січня 2025го Олександр зник безвісти біля села Вовче, що на Покровщині”.
За словами співрозмовниці, від весни цього року вона разом з двома доньками, племінницями та онуком — семирічним Кирилом — постійно їздить на зустрічі з бійцями, котрі повернулись з російського полону. Показує їм світлини рідних, плекаючи надію, що, можливо, хтось їх упізнає.
“Так порадив робити похресник мого чоловіка, який був у полоні два роки, а нещодавно його звільнили, — зауважує Наталія Шестак. — На одній із таких зустрічей незнайомий воїн впізнав Володимира та Дмитра. Сказав, що вони разом потрапили у полон, але більше інформації не зміг надати. А ось 13 червня до моєї дочки Тані підійшов хлопець, якого тільки звільнили з неволі, і сказав, що мій чоловік нині у російській в’язниці на території Волгоградської області. Хлопчина додав, що бачив його два дні перед тим, він тримається стійко. Почувши цю новину, ми від щастя заплакали, бо десять місяців жили без жодної звісточки. Про зятя поки що жодних даних, але ми віримо та чекаємо! Особливо боляче дивитись на онука Кирила. Хлопчик тільки закінчив перший клас і має лише одне бажання — обійняти дідуся, тата і дядька Дмитра. Меншому онуку — рік і дев’ять місяців.
Знаєте, я вже собі нафантазувала, що коли рідні повернуться додому, то зберемось всі і, як у старі добрі часи, гайнемо за місто на риболовлю. Приготуємо шашлик, рибу і будемо насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною разом”.
