Отець Януарій сьогодні служить у 300-літньому храмі Іоана Богослова ПЦУ в Ніжині, що на Чернігівщині. Нині про УПЦ МП він каже: “Що це за Церква? Це лукавство!” Щоправда, 15 років свого життя провів саме в її лавах. Про шлях до монашого життя, зміни у світогляді, вихід з УПЦ МП та пісні Тоні Матвієнко й Арсена Мірзояна — у нашій відвертій розмові.
Зустрічаємось із 48-річним отцем Януарієм (світське ім’я — Іван Гончар) у ніжинському храмі Іоана Богослова. Тут саме триває ремонт, пилюка стоїть стовпом. Ледве помічаю крізь неї людей, які працюють над оновленням церкви. Серед них і отець Януарій. Куртка та штани монаха всіяні шаром будівельної пилюки. “Я тут за виконроба”, — усміхається він після привітання та запрошує порозмовляти на лавці поряд з храмом.
“Цей храм — державна пам’ятка архітектури. Але держава нею не опікується, — каже отець Януарій. — Ремонтуємо власними силами. Робимо новий іконостас, кладемо підлогу...”
Нині отець Януарій — класичний православний монах. Важко повірити, що перед тим, як стати ченцем, він захоплювався буддизмом.
“Це було у студентські роки. Буддистський аскетизм дуже схожий на православний — не дивися на жінку, не пристращайся до цього світу, — каже отець Януарій. — Але цілі протилежні. У буддизмі людина страждає, і, щоби вийти з цього вічного страждання, треба розчинитися у нірвані, тобто перестати бути особистістю. А от у християнстві, навпаки, — ти особистість. І Бог — особистість. Ціль християнства — формування особистості. Християнство — це радість, а найважливіше у ньому — любов”.
— Як же ви стали православним монахом?
— Після художнього інституту, де я навчався, ми з друзями захотіли займатися іконописом. В інституті тоді ще його не вивчали. Я поїхав у Херсонську область до знайомого православного священника, там з друзями орендували житло. І я на чотири роки заглибився у вивчення іконопису. Тоді й загорівся ідеєю чернецтва.
А якось поїхав у Крим — просто помандрувати. У Бахчисараї натрапив на монастир, що тільки будували. Їм потрібен був художник. І я вирішив допомогти. Побув там місяць. Сподобалося, тож прийняв там постриг і залишився жити в Криму. Переважно всі у цьому монастирі були люди з материкової України. Прожив я там 12 років. А коли Росія анексувала Крим, повернувся на материкову Україну.
“Я БАГАТО КОНФЛІКТУВАВ ІЗ БРАТАМИ”
— Чи відчували ви раніше — до анексії — загрозу таких подій?
— Так, ця анексія готувалася роками. Пригадую, як ще задовго до “зелених чоловічків” до нас приходили якісь колишні військові, які воювали у Чечні. Розказували, що “Росія — мать православія”. У Криму тривалий час видавалася православна газета “Русичі”. Кожен номер — антиукраїнська пропаганда, де українців показували фашистами й уніатами, а Росію — “оплотом православія”. Тоб-то через Церкву йшла добряча обробка населення.
Основні жертводавці, меценати нашого монастиря були з Росії. Вони мали вплив на настоятеля, який, наприклад, благословляв на те, аби братія голосувала за Януковича. Також в обов’язковому порядку всі мали йти голосувати на референдум за відокремлення Криму. Я протистояв цьому, не голосував. А братія — на ура!
Через це все я багато конфліктував з братами. А коли почалась війна, готовий був навіть битися з ними! Бо що це за чернецтво таке — вважати, що українців можна вбивати, і казати, що землі таких “фашистів” треба захоплювати?
— Але все ж таки ви 12 років жили в цьому монастирі, хоч бачили проросійські настрої його ченців...
— Я довго не хотів йти звідти, бо у цьому монастирі приймав постриг. Та й до війни щиро сподівався, що це все тимчасово. Але огида до цього монастиря накопичилась, і за місяць після “референдуму” я покинув його.
— Підтримуєте нині зв’язок з братією в Криму?
— Ні.
“Я НЕ ХОТІВ ІТИ ДО ФІЛАРЕТА”
— Переїхавши з півострова, куди вирушили?
— Ще в Бахчисараї я познайомився з дівчиною, яка клала мозаїку у монастирі. Її батько був священником МП у Крутах на Чернігівщині. Тож я і вирушив до нього.
— До церкви УПЦ МП ви належали до 2019 року. Чому навіть після подій у Криму служили там?
— Я не хотів йти до Філарета (Патріарха УПЦ КП. — Авт.), бо сумнівався у канонічності Київського патріархату. А після Об’єднавчого собору і надання томосу ПЦУ шукав громаду цієї Церкви, до якої б міг приєднатись. Так і опинився в Ніжині, при храмі святого Іоана Богослова, який приєднався до ПЦУ.
— Тобто вас піти з УПЦ МП спонукало надання томосу ПЦУ?
— Томос — це якесь чудо. Розкрилася історія, що ми завжди були під Вселенським патріархатом! І Московський патріархат тепер у нас — незаконний.
— Утім не так і багато монахів нині йде з МП...
— Так, але серед багатьох є настрій перейти в ПЦУ. От, наприклад, до нас у Ніжин перейшов ієромонах з Московського патріархату. І ще є багато братів, які хотіли б приєднатися. Але будинок біля храму, де брати могли б жити, віддали під музей. Тому вони поки що залишаються в Московському патріархаті.
Я вам скажу, що навіть у Києво-Печерській лаврі, де вся верхівка дуже антиукраїнська, половина братії готова до переходу, але не знає, куди переходити. ПЦУ — досить бідна, не має матеріальної бази, щоб прийняти монахів. Нині багато хто вичікує. І, думаю, через кілька років будуть великі зміни.
До речі, вся моя знайома молодь у Києві — за ПЦУ. І Московський патріахат розуміє, що старе покоління помре, а нове до них не прийде.
Московський патріахат розуміє, що старе покоління помре, а нове до них не прийде.
— За що нині найбільше докоряєте Московському патріархату?
— За те, що вони шукають ворога. Вони деградуватимуть, бо суперечать Христу, який проповідував любов. Так само годують фейками своїх прихильників. Мовляв, Вселенський патріархат — масони. Докоряю за те, що не бачать, як росіяни вбивають українців. Що це за Церква? Це лукавство!
Хоча і патріотизму з крайнощами не може бути в Церкві, бо вона поза цим. Вважаю, що ПЦУ має шанс не стати державною Церквою. Якщо ж стане, то почнеться її деградація. Перетвориться у той-таки Московський патріархат...
— Утім чимало молоді загалом нині не хоче ходити до церкви. Та й не лише молодь. Чому така тенденція, на вашу думку?
— Може, люди втратили довіру до Церкви. І, напевно, ми, клірики, винні в цьому. Утім я вірю в те, що ПЦУ вдасться це змінити. Інша причина небажання ходити до храму в тому, що сучасні люди прагнуть комфорту та задоволення. А коли даєш волю задоволенню своїх тілесних потреб, вони починають домінувати над духовними.
“МІЙ ТАТО І БРАТ — ЛЮДИ НЕЦЕРКОВНІ”
— Ви часто говорите про Бога з рідними?
— Я не всім відкриваюся, бо це дуже тонкі матерії. З родичами це радше сперечання. Тому намагаюся уникати цих розмов.
— З ким з родини ви найближчі сьогодні?
— Ми всі одне одного любимо. Всі пов’язані з мистецтвом. Батько (Петро Гончар. — Авт.) і на рік молодший брат Андрій — теж художники. З братом щодня зідзвонюємося. Він хоч і невіруючий, але переживає за те, що у Церкві відбувається. Каже, що не може стати віруючим, бо бачить у Церкві лукавство. А от мені довіряє. І через мене намагається розібратися в релігії. Батько мій теж нецерковна людина, хоча часом телефонує і просить, щоб я помолився за якогось хворого. А от мама ходить до церкви.
— Як вона сприйняла те, що ви тоді в Криму стали монахом УПЦ МП?
— Батьки дуже переживали, коли я опинився у Московському патріархаті. А у 2018-му Дмитро Павличко склав вірш про маму — мовляв, чого ти про патріотизм говориш, коли у тебе син у Московському патріархаті.
— У цьому вірші є такі рядки: “...А твій синок до твого серця й дому Не вернеться із підкремлівських зір, Він на землі Гоморри і Содому Відновлює кривавий “рускій мір”!” Як ви тоді його сприйняли?
— Я поставився спокійно. А от мама дуже переживала...
— За творчістю сестри Тоні і зятя Арсена Мірзояна стежите?
— Аякже! Коли приїжджаю в гості до батьків, то ми всі разом живемо в одному домі. А вони частенько співають на кухні. (Сміється).
— А чи питають Арсен і Тоня вашої думки про пісню чи кліп?
— Так, але я часто критикую, тому вони останнім часом щораз менше питають. (Сміється)
— До речі, чи ведете ви сторінки в соцмережах?
— Так, маю сторінку у фейсбуці. Це більше для друзів, щоб тримати зв’язок.
— Тепер піст. Як ви його дотримуєтесь?
— Піст — це час, аби побути зі самим собою. У піст кожен сам собі вибирає обмеження — їжа, інтернет, телебачення. Чим я себе обмежив — таємниця.
— Отче Януарію, ви почуваєтесь щасливою людиною?
— Гляньте навколо. Господь навіть того кота (монах показує на тваринку біля храму. — Авт.) створив для людини, з любові до неї! Ця квітка зроблена для людини, і це дерево. І я щоранку виходжу надвір з думкою — вау, яке все класне навколо! Це і є щастя, я — найщасливіша людина.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як Верховний Суд поставив крапку у конфлікті між парафіянами і священником
